Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

непоганим стариком. Умів тримати себе з гідністю. Поглянули б ви, як важно походжав він по місту, розмахуючи палицею... — Батько нагнувся і поплескав мене по плечу. — Бідний хлопчику... ти теж любив його.

Знову задзеленчав дзвоник; усі здригнулись од несподіванки. Мертва тиша. Кейт пошкандибала до дверей. Повернулась злякана й бліда, як крейда.

— Ой, таточку, — сказала пошепки, — там прийшли з поліції.

Крізь прочинені двері я побачив страшну постать мордатого полісмена, що тримав каску поперед себе.

Батько підвівся — блідий, але сповнений гідності — і жестом запросив Адама іти слідом за ним. Опинившись у прихожій, вони зачинили за собою двері, немовби спустили завісу між сценою і глядачами.

Довго лунало бубоніння за дверима, а ми сиділи сумні й пригнічені, наче по нас прийшов пекельний вісник смерті.

Нарешті батько повернувся до кімнати. Пауза. Потім Кейт, найхоробріша серед нас, наважилась спитати:

— Ну, що? Знайшли?

— Знайшли. — Тихо мовив батько, що був блідий, як смерть. — Він у поліції.

— В мертвецькій?! — скрикнув Мардок.

— Ні, — кинув батько, — в тюрмі.

Він обвів нас мертвотним поглядом, намацав крісло й повалився в нього,

— Він пиячив з якимись там бродягами у лісі... біля причалу зчинилася бійка, гам він і згубив капелюх та піджак... одному богу відомо, що він витворяв ці два дні... а скінчив свої походеньки в тюрмі: його звинувачують у пияцтві, бешкетах та порушенні закону. Адам пішов брати його на поруки.

Вже сутеніло, коли повернувся Адам з дідусем. З непокритою головою, в арештантському одязі, дід ступав гордо, але смирно; тільки очі блищали в нього і свідчили про те, що він хвилювався. Крізь вікно вітальні я з тривогою чекав на дідуся і, побачивши його, зразу кинувся наверх у наше сховище, тобто в його чудову кімнату.

Пильно дослухаючись, я чув гуркіт дверей, лайку Адама, лемент мами й гіркі докори батька; та ні пари з уст дідуся.

Нарешті він почвалав нагору й увійшов до своєї кімнати. Вигляд у нього був жалюгідний: він весь заріс, і від нього тхнуло чимось задушливим і противним.

Зиркнувши на мене, він почав ходити з кутка в куток і навіть замугикав пісню, намагаючись удати, що він цілком спокійний. Потім узяв з постелі свого капелюха, глянув на нього й сказав:

—  Треба буде полагодити його. Добрячий капелюх, нічого не скажеш.

Частина друга

1

Буйно цвіли каштани, коли одного квітневого вечора 1910 року, схвильований і гордий, вийшов я з Академії, осяяний густо-червоним сонцем, що спокійно сідало за гору Бен. Так, то був я, але хвилинами я й сам себе не впізнавав в тому незграбному парубійкові, що простував до Ломонд В'ю. Якось я глянув на себе в дзеркало у перукарні й побачив... Що ж я побачив? — блідого вайлуватого хлопчину років п’ятнадцяти, що переріс вже сам себе, й смішно стовбичив передо мною з довжелезними руками, клишавими ногами та худим замріяним обличчям; я аж здригнувсь од здивування.

Та зараз я роздумував над іншим, бо ще й досі був у дивному захопленні від сердечних слів містера Рейда про мої блискучі здібності. Відпускаючи нас на пасху, мій класний керівник «Язон» Рейд затримав мене біля кафедри. Це був молодий чоловік тридцяти двох років, з енергійною коренастою статурою та з білим шрамом на верхній губі. Цей шрам, — очевидно, слід від операції «заячої губи», — смішно пригинав йому носа донизу, так що ніс здавався без хряща, а ніздрі були дуже широкими; мабуть, від цього ж у нього були вирячені очі — аж мало не вилазили з орбіт. Волосся в Рейда було напрочуд м’яке і світле, а шкіра, хоч

і  біла, але лискуча і прищава; він завжди був чисто виголений, неначе не хотів під вусами ховати це каліцтво, зневажаючи цікавість обивателів. Варто було йому заговорити, як ця вада зразу ж підводила його; особливо в тих словах, де було «с», яке з притиском звучало «з». Звідси і виникло його кумедне прізвисько, а народилось воно того ж дня, коли Рейд схвильовано читав нам про хоробрих аргонавтів та «Язона».

— Шеннон! — Він тарабанив пальцями, а я замилувано дивився на нього. — Не можна сказати, що ти розмазня. — Так він завжди звертався до своїх учнів. — У мене є для тебе пропозиція...

Коли я доплентався до Ломонд В’ю, у мене все ще гуло в голові від його незвичайних слів.

Я хотів лишитися на самоті, щоб утаїтись від усіх, та дідусь давно вже ждав мене нагорі, перед дошкою з розставленими шашками.

— Чого це ти затримався? — спитав він тихо.

— Так, — бовкнув я, бо дід давно вже втратив у моїх очах свій ореол героя, а те, що говорив мені «Язон», було для мене надто дорогим, щоб зразу ж «виказать» старому.

Дідусь змінився менш, ніж я: він був таким же міцним і енергійним, хоч бороду його обсипав сніг, а на жилетці з’явилося значно більше плям — від неохайності. Він ще не досяг тієї пори свого життя, коли його вибрики стали для мене якимсь прокляттям. Лиш нещодавно його товариш Пітер Діккі потрапив до сільської богадільні. Це протверезило мого старого, бо він завжди боявся старості, а слово «смерть» вважав для себе справжньою образою. До того ж виглядав напрочуд добре, бо дуже раював під час бабусиної прощі в Кільмарнок, або переживав якраз ту пору, що влучно зветься «бабиним літом». Та зараз був він дуже сердитий; йому здалося, що я хочу «уникнути» гри з ним у шашки.

— Що це з тобою? Чого стоїш, як на гарячому вугіллі?

Я махнув рукою і сів навпроти нього за дошку, а він, нахмурившись, роздумував над ходом, який би міг загнати мене в глухий кут, хоч я зарані знав усі його пастки; ось він з невинним виглядом посунув пішака і, відвернувшись, почав витрушувати люльку, наспівуючи собі щось під ніс.

Звичайно, я й не думав про хід гри: всі мої помисли були прикуті до «Язона» та його турбот за моє майбутнє. Як всі випускники, я часто думав про свій подальший шлях. Я знав, ким хочу стати, але обставини