Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

хлопчаки одразу ж кидались до мене, і починалося знущання. А в дні, коли на вулицях кипіли чвари — дванадцятого липня особливо, — я був щасливий, якщо мене ніхто не бив.

Та не подумайте, що я ввесь час тинявся вулицями, обстоюючи свою віру або схиляючись перед святими. Батько уважно слідкував, щоб і хвилина мого часу не пропадала марно. Як тільки я підріс і міг вже трохи заробляти, він будив мене о шостій ранку і посилав розвозити ще сонними вулицями свіжі пиріжки Бекстера, за що я отримував маленьку платню. Беручи від мене гроші, батько глухо бубонів, що це полегшить моє утримання, хоч тут же вимагав од матері ще більш скорочувати витрати. Він прибрав до рук усі грошові розрахунки і до відчаю доводив торговців, вимагаючи від них ще хоч трохи збавити ціну або знову почекати до получки. А коли йому потрапляло на очі щось «корисне», він завжди його купляв; та здебільшого в останню мить якийсь внутрішній інстинкт утримував його, і тоді він приходив додому без нічого, зате з грішми з кишені, про що він радо заявляв...

Нараз побідний клич мого суперника заставив мене очунятись. Поки я мріяв, дідусь побив усіх моїх пішаків.

— Я знав, що обіграю тебе, — захихотів старий, — хоча тебе й вважають таким розумним!

2

Збуджений і схвильований своїми мріями, я побіг униз, бо був вільний до восьмої години; на цей час була призначена мені важлива зустріч. Щоб трохи заспокоїтись, я хотів був піти на лекцію з проекційним ліхтарем, та, пошаривши в кишені, а точніше, в кишені Мардока, не знайшов там ні шеляга. Справа в тому, що коли я виріс, то почав носити речі Мардока, які мама зберігала на горищі.

Я поплентався в свій закуток, де мама прасувала на дошці білизну; її коси та очі ще більше злиняли, обличчя змарніло і вкрилося глибокими зморшками, але було таким же лагідним і терпеливим, як і завжди. Я глянув на неї таким багатозначним поглядом, що в мене аж дух перехопило від хвилювання.

— Потерпіть, мамо, — мовив я ніжно. — Ще трошки потерпіть.

Вона здивовано посміхнулась.

— Що з тобою, хлопчику? — спитала вона, підносячи гарячу праску до обличчя.

— Н-нічого, — запнувся я. — Але скоро я щось зроблю для вас... щось дуже хороше.

— А зараз зробиш мені послугу? Зовсім маленьку. Однесеш листа Кейт?

— Звичайно, мамо.

Я часто носив цидулки від мами (щоб допомогти їй зекономити на марках) аж на другий кінець міста, де жила тепер Кейт. або Мардоку, що добре влаштувався в садку Далрімпля; він був дуже задоволений роботою і відверто радів, що вирвався нарешті з Ломонд В’ю. Листи ці дихали турботами і настроями мами: в них сповіщалися новини, давалися доручення, а головне, у кожному з них мама благала не забувати про сім’ю.

Коли праска вже зовсім вистигла, мама принесла запечатаний конверт.

— Ось він. Хотілося б послати їй хоч кілька пиріжків. Але... — Вона розкрила горщик і сумно подивилася в нього. — Здається, в мене вже вийшло все борошно. Ну, передай їм всім поклін од мене.

Я кинувся з дому і, перейшовши Драмбак Род та парк, досяг котельного заводу, де життя вже завмирало, як і завжди перед святками.

Кейт жила в маленькому котеджі на схилі високого зеленого горба, де тепер були збудовані десятки робітничих осель. Ще здалеку я помітив її з коляскою попереду, в якій вона везла на прогулянку свого маленького синочка. То була красива яскравоблакитна коляска, з якою не раз вона об’їздила все місто, то заходячи у магазини, то гуляючи вздовж Ноксхіллського парку; вона часто нагиналась і любовно поправляла одіяльце, на якому шовком було вишите велике «Н».

Я замилувано спостерігав, як вона, не помічаючи мене, важно простувала по завулку; вона трохи поповніла й виглядала зовсім свіжою після переїзду з Ломонд В’ю.

— Здрастуй, Кейт, — звернувся я до неї.

— Робі! Звідки ти? — радо скрикнула вона. — Бідний хлопчику! А я йду собі й не бачу. Через цього милого пузанчика... Знаєш, Робі, а у нас уже з’явився другий зубик! І не плаче — справжнє золото, а не дитя... — Кейт схилилася над коляскою.

Мила Кейт, яка ти щаслива з своїм славним немовлям! А недавно дехто зичив тобі замість сина мандоліну.

Будиночок, в якому жила Кейт, був гарнесенький і чистенький. Все в ньому було, скрізь розносився дух лаку та мастики, — і це свідчило, що Кейт уже справжня господиня, бо наперекір пророкуванням батька, що боявся втратити заробіток, заміжжя Кейт було щасливим. Вона поклала сина в колиску й поставила на газову плиту обід. І скоро ніс мені залоскотали ніжні пахощі печені.

— Ти, звичайно, перекусиш з нами, Робі, — кинула вона в мій бік, вправно оперуючи ножем. — Джемі скоро вийде з ванни. Він тепер приходить дуже пізно, а то б ви пішли з ним на футбол. — Яка тактовність з боку Кейт, яку я знав колись як грубіянку! — Він зараз вийде. Ти ж, певно, добре зголоднів. — Вона зиркнула в мій бік і відразу ж одвернулась.

Джемі зійшов униз, чисто вимитий, в добродушному настрої; волосся в нього було старанно зачесане, а на грудях червонів картатий галстук.

— А, це ти, малюк! — Таке звертання і сердечний кивок здалися мені теплішими за найпалкіші упадання.

Посідали за стіл. Величезний біфштекс, що його дала мені Кейт, був напрочуд ніжний та соковитий. А Джемі тільки й робив, що підкладав мені хрумтливу смажену цибулю. На столі стояла тарілка з грінками і міцний гарячий чай.

Гадаю, що Кейт і Джемі добре знали, як бідно ми тепер жили. Особливо Джемі припрошував мене, а коли я кинув їсти, довго поглядав на мене з докором.

— Ну, як знаєш, хлопче, — мовив він нарешті.

Все моє дитинство в Ломонд В’ю пройшло під владою непорушного закону: треба заощаджувати гроші, навіть шляхом жертв і злигоднів. Ех, якби можна було жити без грошей, без скупердяйства, властивого людям півночі, які вважають за краще тримати гроші в банку, ніж мати повний живіт!

Коли проблема грошей бувало мочила мене, я зразу згадував про Джемі Нігга. Він