Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

розцінила рішення російського парламенту як спробу політичного тиску, акт політичного шантажу, який загрожує добросусідству й довірі, підриває міжнародний мир і безпеку[375].

Втручання Росії в події на Кримському півострові не припинялися. У грудні 1992 року Верховна Рада Російської Федерації розпочала розгляд питання про відсутність юридично оформленого передання Криму Україні. Російський посол в Україні під час поїздки на півострів підтримав місцевих сепаратистів, а в розмовах із західними дипломатами називав незалежність України перехідним явищем[376]. 16 квітня 1993 року заступник голови Верховної Ради Російської Федерації Валентин Агафонов від імені російського парламенту надіслав звернення до Верховної Ради Криму, в якому зазначалося, що Росія може виступити «міжнародним гарантом проведення в Криму референдуму з питань його державної незалежності»[377]. 9 червня 1993 року російський парламент ухвалив постанову про «російський федеральний статус» Севастополя. Завдяки підтримці, наданій Україні провідними державами світу, Росія не пішла на силовий конфлікт, обравши шлях перемовин. Рішення російського парламенту щодо Севастополя не сприйняла навіть поміркована більшість у Верховній Раді Криму, вважаючи його таким, що порушує Конституцію Криму.

Міжнародна підтримка територіальної цілісності України ненадовго відтермінувала спроби Росії втрутитися в українську внутрішню політику. Ситуація в Криму дедалі ускладнювалася. Президент Леонід Кравчук виявився неспроможним забезпечити конституційний порядок на півострові, де фактично не діяли загальнодержавні українські закони, за винятком тих, які були вигідні місцевій верхівці. Восени 1993 року Верховна Рада Криму вдалася до чергового правопорушення, запровадивши посаду президента півострова та призначивши проведення його виборів. Голова Верховної Ради Криму Микола Багров переконав Леоніда Кравчука в тому, що його оберуть президентом і він надалі дотримуватиметься попередньої лінії у відносинах із Києвом[378]. Імовірно, тому центральна українська влада не скасувала антиконституційних рішень влади автономії.

Обіцянки колишнього партійного соратника Леоніда Кравчука виявились оманливими. На виборах кримського президента переміг представник проросійських сил Юрій Мєшков, який був кандидатом від виборчого блоку «Росія». У його програмі містилися положення про відміну мораторію на проведення референдуму щодо статусу Криму, провадження курсу на приєднання Криму до Росії, а також про подвійне громадянство, введення в обіг російських рублів як офіційної грошової одиниці на території півострова тощо.

Результати виборів у Криму В’ячеслав Чорновіл назвав черговим програшем керівництва держави. У зверненні до голови Верховної Ради України Івана Плюща під час засідання парламенту 20 січня 1994 року він сказав: «Ми з вами догралися. Шановний Іване Степановичу! Я нагадаю, скільки разів ставилося тут питання про невідповідність законів Криму і різних указів законодавству України. Щоразу ви казали, що в комісії вивчають. Довивчалися»[379]. Регулярне відтермінування розгляду кримського питання ускладнило ситуацію на півострові. Однак Леонід Кравчук відмовчувався, а Іван Плющ надіслав до Криму парламентську комісію. З огляду на нові реалії В’ячеслав Чорновіл сподівався, що Леонід Кравчук нарешті скористається правом, наданим поправкою 114 Конституції України, і зупинить дію нелегітимних законів, постанов і розпоряджень автономії.

Обрання проросійськи налаштованого кандидата президентом півострова було не успіхом сепаратистських сил, а радше результатом провальної діяльності колишніх партфункціонерів у Криму. Вибір кримчан був мотивований станом економіки, відсутністю в Україні масштабної модернізації, яка сприяла б економічним реформам, покращенню рівня життя громадян. «Ми самі підірвали ідею незалежної держави, – зазначав В’ячеслав Чорновіл, – скомпрометували її, не здійснюючи реформи, залишивши при владі стару номенклатуру і цим самим привівши Україну до такого стану»[380]. Якби громадяни України жили заможніше, ніж у Росії, то й у Криму, незважаючи на значний відсоток етнічних росіян у складі його населення, президентських виборів не сталося б, не було б і антиукраїнських настроїв. На переконання В’ячеслава Чорновола, за таких обставин «мабуть, мали б клопіт не ми з Кримом, а Росія з Кубанню (там би згадали, що й вони українці), з Таганрогом, який у 1926 році був несподівано відірваний від України й приєднаний до Росії»[381]. Наголошуючи на економічному підґрунті масових антиукраїнських настроїв у Криму, В’ячеслав Чорновіл не знецінював і роль політичних помилок української влади. Це стосувалося передусім нехтування з боку українського центрального керівництва масштабною російською дезінформаційною кампанією, фактом вливання фінансів ззовні.

Прогнозуючи розгортання ситуації на півострові, Чорновіл вважав, що за півроку-рік мешканці Криму розчаруються в Мєшкові, оскільки їхній добробут безпосередньо залежить від стану української економіки. Щодо позиції Росії В’ячеслав Чорновіл передбачав, що вона прямо не втручатиметься в перебіг подій в автономії, а швидше за все чинитиме тиск, наприклад через телекомпанію «Останкіно», або фінансово підтримуватиме сепаратистські сили[382]. Якби Юрій Мєшков і кримський парламент ухвалили рішення про самостійність автономії, потрібно було б, на переконання В’ячеслава Чорновола, заручитися невтручанням Росії і діяти адміністративно-правовими методами. Надзвичайне становище може бути введене, вважав він, лише тоді, коли в Криму з’являться ознаки громадянської війни (хоча, варто сказати, тільки зовнішнє втручання могло спровокувати збройний конфлікт на півострові). В’ячеслав Чорновіл не міг дати однозначної відповіді на запитання, чи може так статися. Але, враховуючи тодішню політичну ситуацію, він був певний, що «цього не може бути»[383].

Належної реакції з боку керівництва України з приводу нелегітимних президентських виборів у Криму так і не було, як і розслідування фактів порушення виборчого законодавства під час виборів до Верховної Ради України й Криму. Влада півострова проводила вибори у відвертій конфронтації з Києвом: перешкоджала передвиборчій агітації, не допускала представників загальноукраїнських партій до роботи у виборчих комісіях, нагнітала несприйняття виборцями всього українського. А відтак більшість місць у кримському парламенті здобули проросійські сили.

Останній виступ В. Чорновола. Кіровоград, 25 березня 1999 р.

Заручившись підтримкою Верховної Ради Криму, Юрій Мєшков ініціював проведення 27 березня 1994 року консультативного опитування щодо відновлення Конституції Криму від 6 травня 1992 року, подвійного громадянства та надання президенту автономії права видавати укази, що мають статус законів. Після цього рішення Леонід Кравчук нарешті наважився скористатися своїм правом Президента України і зупинив, визнавши опитування незаконним, дію нормативних актів кримської влади, які суперечили українському законодавству. В’ячеслав Чорновіл висловив надію, що Президент не обмежиться лише указом, а забезпечить дотримання законності у разі, якщо опитування на півострові відбудеться[384]. Проте в Криму, вкотре знехтувавши нормами права, провели опитування, і цілком передбачувано більшість його учасників схвально відповіли на поставлені запитання. У відповідь керівники Української держави знову не спромоглися на будь-які конкретні дії.

Зауваживши нездатність центральної державної влади повернути кримську адміністрацію у правове поле України, верхівка автономії вдалася до чергових кроків із самовільного розширення своїх прав і зближення з Росією. На початку квітня 1994 року Юрій Мєшков призначив керівником уряду московського економіста Євгена Сабурова. Вживалися заходи, спрямовані на відокремлення економічної системи Криму: руйнування єдиної структури оподаткування і витіснення української грошової одиниці з обігу на півострові. Відбулася спроба підпорядкування владі автономії місцевих підрозділів СБУ, органів внутрішніх справ, прокуратури. Юрій Мєшков видав розпорядження про призначення своїх людей керівниками цих силових