Люко Дашвар - Ініціація

не підійде, гарантую. Вам же до того — економія. Не доведеться дрова купувати, щоби грубку топити. А дрова нині недешеві. І вода в нас є гаряча, і теє… зручності: туалет прямо в хаті. І нагодуємо смачно: у вашому Києві вже, певно, забули про здорову їжу, а в нас тут куди не плюнь — натурпродукт. То як? Погодитеся чи, може, сумніви якісь маєте?

Очима в стареньку увіп’явся, та роздратувався вже: якого біса ото мовчати та губи копилити, наче він бабці копійку дає, а вона мільйон коштує?! Усе ж навпаки, якщо розібратися. Чи буде Павлові зиск — ще не відомо, а щоденні витрати вже зараз підрахувати можна.

— Та кажіть уже щось, їй-богу! — гримнув, не втримавшись.

— І довго ви зупинку маршрутки шукатимете? — спитала гостя безпорадно, але цілком усвідомлено, і то вже здалося Перегуді добрим знаком.

— Та хтозна! Думаю, за кілька днів упораємося, — збрехав, бо мав надію, що в теплі його хати стара жінка остаточно повернеться до тями, нарешті перечитає усвідомлено свої папери, які пропонують їй нову реальність у вигляді старої Оверкової хати, і тоді вже Перегуда заведе розмову про перспективи тої нової реальності: запропонує Наталі Іванівні догляд і турботу, козяче молоко чи ще якесь шаленство в обмін на плани хазяйнувати на Оверковому обійсті після жінчиної смерті.

— То як? — перепитав уперто. — Погоджуєтеся?

— Якщо пообіцяєте, що митимете руки перед тим, як за стіл сідаєте, — оголосила гостя дивну умову, і Перегуда аж не втримався, розсміявся: і здалися старій оті його руки!

— Зробимо! — пообіцяв, гостю в хаті залишив, і гайда втілювати в реальність благодійно-захопницькі плани.

Перш за все бабині папери наново перечитав: якщо їм вірити, то Наталя Іванівна Костомарова особисто поставила підпис під угодою про купівлю старої Оверкової хати в конторі пишнотілої районної нотаріусихи Тасі Ягольник, бо саме Тасин штамп на угоді світився синім чорнилом.

До районної нотаріальної контори і попхався.

— Твоя робота? — от тільки два слова і встиг Тасі сказати, а та як завелася.

Уже все Перегуді пригадала: і як торік заприсягся дах її єврохати новим єврорубероїдом за тиждень укрити, а сам майже два тижні промудохався і відмовився за те знижку зробити; і як козячого молока їй націдив на півлітра менше; і як Перегудин Валєрчик її багнюкою обляпав, коли мчав райцентром на своєму моторолері, нікого навкруги не помічав. І про день, і про ніч, і про свята, і про будні, бо як Тасю послухати, так Павло тільки задля того і живе, щоби Тасю мордувати, та нічого в падлюки не вийде! Тася — жінка сильна. І згадувати забула, як Павло перед армією божився, що повернеться і жениться на Тасі, а сам, сука, після служби вештався десь десять років, а по тому припхався в рідні краї з малим Валєрчиком на руках, наче сам його і зліпив, а перед Тасею навіть не вибачився. Навіть в очі не глянув, навіть не спитав: як ти тут жила без мене, голубко? А був би спитав, спився би від усвідомлення своєї фатальної життєвої помилки, бо таку жінку скривдив і втратив навіки: і красива, і розумна, і інститут закінчила, і грошовиту професію здобула, і дім сама збудувала, і за кермом сама, і по курортах сама. Усе — сама. Сама і сама стільки років… От горе! Увечері навіть чаркою немає з ким цокнутися.

— Та добре, Тасю. Цокнемося якось, — Перегуда їй. — Ти мені краще розкажи, як Оверкову хату продавали. Нічого підозрілого не помітила? Ти ту жінку стару, яка хату купила, хоч в очі бачила, чи посередники тут від її імені розпоряджалися?

Тасю від Перегудиних запитань геть перемкнуло. Груди випнула, очі блищать. І понеслося: про загублену молодість, підлих чоловіків і сувору професійну таємницю щодо будь-якої угоди, під якою Тасин підпис стоїть, тож Тася ці таємниці берегла, береже і берегтиме, як порядна дівчина цноту береже, тож хай Перегуда краще йде, куди йшов, бо Тасі з ним більше нема про що говорити.

Перегуда добре знав Тасю. Теза про те, що «більше говорити нема про що», геть не означала, що Тася замовкне, та цього разу його збентежило інше.

— Тасю, чуєш… — спитав знічено. — Ти… теє… Нащо про цноту згадала? Невже досі її не втратила?

Глянув у раптом беззахисні, безпорадні Тасині очі — ледь не обісцявся: стільки журби, стільки безнадії з них лилося. Твою дивізію! Сунув від нотаріальної контори до «Ниви», до тями прийти не міг, бо хоч зазвичай балакуча Тася нічого не відповіла, лише вчепилася у папери, що лежали на столі, втупилася в них, руки тремтіли, та Перегуда і без слів зрозумів відповідь, і від того давнішня історія їхнього наївного дитячого кохання, про яку він завжди згадував, як про легковажну пригоду (ну, зліпили вони на емоціях з Тасею удвох хиткий човник колись; ну, повсідалися на ньому, аби помріяти, кому від того шкода?), раптом розрослася до велетенського громіздкого судна: перегородило річку, за старою течією не попливеш, нове русло прокладати треба. І, може, тому, що з роками до Тасиної колись тоненької талії додалося сантиметрів і кілограмів, судно те уявлялося Павлові велетенською вантажною баржею, яку годі і пнутися розвернути самотужки.

Уже й день минув, вечір поприсинав Перегудиних кіз-курей, а Павлові перед очі все безпорадна Тася: паперами шарудить, руки тремтять. І та клята баржа. Щось же з нею треба робити, виходить. А що?

— Дізнався щось у нотаріусихи про бабині діла? — Валєрчик до останнього тата не чіпав, бо така філософія в Перегудиній хаті панувала: не сіпати один одного без причини, та сьогодні причина була. Павло повернувся на хутір похмурим, спантеличеним, і син усе чекав, коли батько сам розповість, що за несподівана новина так приголомшила його в райцентрі, та Перегуда мов занімів, тож Валєрчик вирішив: час форсувати події.

— То як? — перепитав, коли вже всідався на моторолер, аби мчати до друзів у Карасівку, а Павло вийшов на ґанок із цигаркою. — Допомогла Тася чи задарма до району мотався?

— Не задарма, — тільки і кинув батько, а ясності від того — нуль.

— Можу в Карасівці в Оверкового сина дядька Івана розпитати, як він батькову хату продавав, — запропонував Валєрчик.

— Сам розпитаю, — Перегуда йому.

Курив чи не курив, цигарку — геть, пішов до хати, де чужа старенька жінка скніла.

— Їдь уже, бо всі карасівські гульки без тебе минуть, — тільки й буркнув синові через плече. — Бо ти ж не знаєш: то і не гульки зовсім, усе серйозно. І за двадцять років вони