Джордж Мартін - Буря Мечів

мовив він. «Бран Каліка».— Брандон Старк...— («Понівечений хлопчик»).— Королевич Вічнозиму...— (Спаленого й поруйнованого Вічнозиму, чий народ розпорошений і розчавлений. Скляні сади — розбиті, а з потрісканих мурів біжить гаряча вода й випаровується на сонці. «Як можна бути королевичем місця, якого, може, й не побачиш уже ніколи?»)

— А хто такий Літо? — підказав Джоджен.

— Мій деривовк,— усміхнувся Бран.— Королевич зелених лісів.

— Бран — хлопчик, а Літо — вовк. Отже, вас двоє, так?

— Двоє,— зітхнув він,— і один.

Він терпіти не міг, коли Джоджен отак прикидався дурнем. «У Вічнозимі йому хотілося, щоб мені снилися вовчі сни, а тепер він повсякчас кличе мене назад».

— Пам’ятай це, Бране. Пам’ятай себе, бо тебе поглине вовк. Коли ви з’єднуєтеся, недосить просто бігати, полювати й вити у Літовій шкурі.

«А для мене — досить»,— подумав Бран. Літову шкуру він любив більше, ніж свою. Який сенс бути шкуроміном, якщо не можеш носити ту шкуру, яку хочеться?

— То ти пам’ятатимеш? І наступного разу позначиш дерево. Будь-яке дерево, це байдуже, просто слід це зробити.

— Гаразд. Я пам’ятатиму. Можу просто зараз повернутись і зробити. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм оленицю та ще повоюю з тими малими вовками».

— Ні,— похитав головою Джоджен.— Ні. Ліпше лишайся й поїж. Своїми зубами. Варг не може жити з того, чим харчується його звір.

«Звідки тобі знати? — ображено подумав Бран.— Ти не варг і гадки не маєш, як це».

Зненацька Годор схопився на ноги, мало не врізавшись у склепінчасту стелю.

— ГОДОР! — вигукнув він, кидаючись до дверей. Та не встиг він добігти, як їх штовхнула Міра й, переступивши через поріг, опинилась у їхньому прихистку.— Годор, годор! — вигукував здоровань-конюший, широко всміхаючись.

Мірі Рід було шістнадцять — доросла жінка! — але на зріст вона була не вища за свого брата. Всі краножани невисокі, якось пояснила вона, коли Бран запитав, чому вона більше не росте. Вона мала каштанові коси й зелені очі, груди пласкі, як у хлопчика, і ходила з гнучкою грацією, аж Бран, спостерігаючи, міг хіба заздрити. Міра носила при собі довгий гострий кинджал, та в бійці надавала перевагу тонкому тризубому остеневі в одній руці та плетеній сітці — в другій.

— Хто голодний? — запитала вона, піднімаючи вище свою здобич: два невеличкі сріблясті пструги й шість товстих зелених жаб.

— Я,— мовив Бран. «Тільки не жаби знову!» У Вічнозимі, перш ніж сталися оті жахливі події, Волдери часто казали: якщо їстимеш жаб, зуби в тебе позеленіють, а під пахвами мох проросте. Цікаво, думав, Бран, чи загинули Волдери? Їхніх тіл у Вічнозимі він не бачив... хоча трупів було чимало, та й у будівлях вони не дивилися.

— То доведеться тебе нагодувати. Допоможеш почистити здобич?

Він кивнув. Дутися поряд з Мірою було важко. Вона ж бо набагато веселіша за брата і, здавалося, завжди знає, як розсмішити. Її ніколи нічого не лякало й не сердило. Ну, крім Джоджена — зрідка... Та Джоджен Рід кого хочеш налякає. Вдягається він у все зелене, очі має зеленкуваті як мох, та ще й зелені сни йому сняться. А що насниться Джоджену, все справджується. «От тільки йому наснилося, що я помер, а я не помер». Хоча насправді в певному сенсі таки помер.

Поки Бран з Мірою чистили рибу й жаб, Джоджен послав Годора по дрова, тоді розклав невеличке багаття. Мірин шолом використали як казанок, порізавши в нього здобич, трохи дикої цибулі, яку надибав Годор, й заливши водою,— так вийшла жаб’яча юшка. Не така смачна, як оленина, але й не бридка, вирішив Бран, куштуючи.

— Дякую, Міро,— мовив він.— Міледі.

— Дуже прошу, ваша високосте.

— А завтра,— оголосив Джоджен,— нам слід рушати далі.

Бран бачив, як напружилася Міра.

— Тобі знов зелений сон наснився?

— Ні,— зізнався він.

— То для чого йти? — поцікавилася його сестра.— Бита башта — гарне місце. Сіл поряд немає, в лісі повно дичини, у струмках і озерах водиться риба й жаби... і хто нас тут зможе знайти?

— Нам не тут слід бути.

— Але тут безпечно.

— Знаю, здається, що тут безпечно,— мовив Джоджен,— та чи довго так буде? У Вічнозимі був бій, ми бачили трупи. А бої означають війни. Якщо чиєсь військо заскочить нас зненацька...

— Це може бути Робове військо,— мовив Бран.— Скоро з півдня повернеться Роб, я точно знаю. Прийде з усіма своїми прапороносцями й вижене залізних.

— Ваш мейстер, помираючи, ні слова не сказав про Роба,— нагадав йому Джоджен.— Залізні — на Скелястому узбережжі, сказав він, а на сході — Болтонів Байстрюк. Кейлінський Рів і Пущанський Насип упали, Сервинів спадкоємець загинув, як і каштелян Торенового Квадрату. Війна повсюди, сказав він, сусіди воюють з сусідами.

— Ми вже це сто разів проходили,— сказала його сестра.— Ти хочеш іти на Стіну й далі — до того вашого триокого ворона. Це все чудово, але Стіна — дуже далеко, а у Брана замість ніг — Годор. Якби ми їхали верхи...

— Якби ми були орлами, змогли б полетіти,— різко мовив Джоджен,— але крил у нас немає, як і коней.

— Коней можна дістати,— сказала Міра.— Навіть у глушині вовчого лісу є лісівники, хуторяни, мисливці. У когось будуть і коні.

— Якщо й так, нам їх красти накажеш? Ми хіба злодії? В останню чергу нам потрібно, щоб на нас почалося полювання.

— Можна їх купити,— сказала вона,— або обміняти.

— Ти поглянь на нас, Міро. Каліка з деривовком, дурник-велетень і двійко краножан за тисячу льє від Перешийку. Поки Бран вважається мертвим, він у безпеці. Оживе — і на нього відкриють полювання ті, хто хоче, щоб він помер по-справжньому,— Джоджен підійшов до багаття, помішав патичком вугілля.— Десь там, на півночі, нас чекає триокий ворон. Бранові потрібен учитель, мудріший за мене.

— Але як, Джоджене? — спитала його сестра.— Як?

— Пішки,— відповів він.— Крок по кроку.

— Дорога від Сіроводдя до Вічнозиму задавалася нескінченною, а тоді ми їхали верхи. А ти хочеш, щоб ми здолали пішки ще більший шлях, навіть не знаючи, коли він закінчиться. Ти кажеш, за Стіною. Я там не була, як і ти, але добре знаю, що «за Стіною» — це чималий простір, Джоджене. Там триоких воронів багато чи тільки один? І як нам його