Джордж Мартін - Буря Мечів

— Мабуть, він сам нас знайде.

Не встигла Міра щось на це відповісти, як почувся звук — далеке вовче виття, яке летіло крізь ніч.

— Літо? — запитав Джоджен, дослухаючись.

— Ні.

Бран добре знав голос свого деривовка.

— Ти певен? — перепитав маленький дідусь.

— Певен.

Сьогодні Літо забрів далеко, тож не повернеться до світанку. «Може, Джоджен і бачить зелені сни, але відрізнити деривовка від простого вовка не може». Цікаво, думав Бран, чому вони всі так слухаються Джоджена? Він не королевич, як Бран, не такий великий і дужий, як Годор, не такий добрий мисливець, як Міра, та все одно чомусь саме Джоджен усім велить, що робити.

— Треба вкрасти коней, як пропонує Міра,— мовив Бран,— і їхати до Амберів у Останнє Вогнище,— на мить він замислився.— Або поцупити човен і доплисти Білим Ножем до містечка Біла Гавань. Там править отой товстун лорд Мандерлі, він на святі врожаю поводився дуже дружньо. Хотів кораблі будувати. Може, таки збудує кораблі, й тоді ми попливемо в Річкорин і заберемо додому Роба з усім його військом. Тоді байдуже буде, знатиме хтось, що я живий, чи ні. Роб нікому не дозволить нас скривдити.

— Годор! — відригнув Годор.— Годор, годор.

Та він був єдиний, кому сподобався Бранів план. Міра тільки усміхнулася до хлопця, а Джоджен спохмурнів. Вони ніколи не слухали його бажань, хоч Бран — Старк, і до того ж королевич, а Ріди з Перешийку — прапороносці Старків.

— Го-о-одор,— співав Годор, погойдуючись.— Го-о-одор, го-о-о-дор, годор, годор, годор.

Іноді він полюбляв це: повторювати своє ім’я на різний манір, знову та знову. А іноді сидів так тихо, що ніхто й не помічав: він тут. З Годором не знудишся.

— ГОДОР, ГОДОР, ГОДОР! — загорлав він.

«Він не замовкне»,— збагнув Бран.

— Годоре,— мовив він, не хочеш піти в ліс і попрактикуватися з мечем?

Конюший і забув про меча, а тепер згадав.

— Годор! — ригнув він. І пішов по свого меча. У них з собою було три мечі, які вони забрали з вічнозимської крипти, де Бран з братом Риконом ховався від залізних Теона Грейджоя. Бран узяв собі меч свого дядька Брандона, Міра — той, що знайшла в ногах Бранового дідуся Рикарда. Годорів клинок був набагато старіший: велетенський і важкий шмат заліза, тьмяний і поцяткований іржею, адже лежав, занедбаний, уже багато століть. Годор міг розмахувати ним кілька годин поспіль. Біля руїн башти стояло всохле дерево, яке він почикрижив мало не на тріски.

Навіть коли він вийшов, крізь стіни чулося, як він викрикує «Годор!», ріжучи й рубаючи дерево. На щастя, вовчий ліс великий, і не схоже, що навкруги є люди, які можуть його почути.

— Джоджене, а що ти там казав про вчителя? — запитав Бран.— Мій учитель — ти. Знаю, я так і не позначив дерева, але наступного разу обов’язково зроблю це. Третє око в мене розплющилося, як ти й хотів...

— Так широко розплющилося, що, боюся, ти крізь нього провалишся й решту своїх днів проживеш вовком у лісі.

— Не провалюся, обіцяю.

— Хлопчик обіцяє. А вовк про це пам’ятатиме? Ти разом з Літом бігаєш, полюєш, убиваєш здобич... але скоряєшся його волі більше, ніж він скоряється твоїй.

— Я просто забуваю,— поскаржився Бран.— Мені ж лише дев’ять. Коли стану старший, буде краще. Навіть Флоріян Фігляр і Еймон Лицар-Дракон у дев’ять років не були видатними лицарями.

— Твоя правда,— сказав Джоджен,— і можна було б сказати, що це мудрі слова, якби дні й досі росли... а вони вже не ростуть. Ти — дитина літа, я знаю. Повтори-но мені гасло дому Старків.

— Зима на підході.

Просто мовивши це, Бран відчув, як йому стало зимно.

Джоджен похмуро кивнув.

— Мені снився крилатий вовк, прикутий ланцюгами до скелі, тож я подався у Вічнозим, щоб його звільнити. Ти скинув ланцюги, але й далі не літаєш.

— То навчи мене,— мовив Бран, який і досі боявся триокого ворона, що іноді переслідував його у снах, без кінця дзьобаючи йому шкіру між очей і закликаючи летіти.— Ти ж зеленвидець.

— Не зеленвидець,— сказав Джоджен,— а просто хлопець, який бачить сни. Бо зеленвидці могли не тільки це. Вони ще були варгами, як ти, а найсильніші з них мали здатність одягнути шкуру будь-якого створіння, що літає, плаває чи повзає, і, дивлячись очима віродерев, бачити істину, що лежить у підґрунті світу.

Боги дають людям різні дари, Бране. Он моя сестра — мисливиця. Їй дано прудко бігати, а стояти так непорушно, що вона з очей зникає. У неї гострий слух, гострий зір і тверда рука, яка вміє вправлятися з сіткою і списом. Міра здатна дихати в мулі й літати крізь дерева. А я цього не можу, як і ти. Мені боги дарували зелені сни, а тобі... ти, можливо, спроможний на більше, ніж я, Бране. Ти-бо — крилатий вовк, і ніхто не знає, як далеко й високо ти здатен злетіти... якби знайшовся для тебе учитель. Хіба можу я допомогти тобі опанувати дар, якого не розумію? Ми на Перешийку ще пам’ятаємо і перших людей, і дітей пралісу, їхніх друзів... але стільки вже забуто, а скільки ми й не знали ніколи!

— Якщо ми залишимося тут, нікого не чіпаючи,— узяла Міра Брана за руку,— ти будеш у безпеці до кінця війни. Але ти нічого не навчишся, окрім того, звісно, чого може навчити тебе мій брат, а ти чув, що він каже. Якщо ми підемо звідси, шукаючи притулку в Останньому Вогнищі чи за Стіною, є ризик, що нас можуть схопити. Знаю, ти ще малий, але ж ти — королевич, син нашого лорда та законний спадкоємець нашого короля. Ми присягнули тобі на вірність землею і водою, бронзою і залізом, льодом і полум’ям. Тому ризик лягає на тебе, як і твій дар. І вибір теж буде за тобою, гадаю. Ми — твої слуги; наказуй,— широко всміхнулася вона.— Принаймні в цьому.

— Тобто,— мовив Бран,— ви вчините, як я скажу? Справді?

— Справді, королевичу,— озвалася дівчина,— тож добре подумай.

Бран намагався все добре обміркувати,— так діяв би батько. Дядьки Великого Джона — Готер Хвойдозгуб і Морс Крукохарч — жорстокі люди, але він був певен, що вони зберігатимуть вірність. Так само, як і Карстарки. Картвердь — міцний замок, завжди казав батько. «З Амберами чи