Льюїс Керролл - Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі

«Пісня має такий заголовок?» — поправила себе Аліса.

— Ні, зовсім не так! Її заголовок «Печена вода». Але так вона тільки називається}

— То яка ж це пісня насправді? — запитала остаточно заморочена Аліса.

— До цього я й веду, — сказав Лицар. — Насправді це пісня «Коло воріт». Мелодія власного винаходу[49]!

З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.

З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка… сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся… сліпучий блиск обладунків… кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг… чорна сутінь лісу в неї за плечима, — усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.

«А мелодія якраз і не його власного винаходу, — сказала вона собі. — Хіба ж це не „Я все віддав тобі, що міг“?»

Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма — чомусь не ридала.

Я все скажу, не потаюсь, —

    І розкажу як слід,

Як стрівсь мені старий дідусь

    Колись коло воріт.

«Ну, як живеться?» — я спитав. —

    «Чим, діду, живиш дух?»

Та все, що він відповідав,

    Летіло мимо вух.

Старий сказав: «Я в ячмені

    Метеликів ловлю,

З них пиріжки роблю м 'ясні

    І людям продаю.

Смакують ними моряки

    В погоду штормову.

Й мене годують пиріжки,

   Бо з них і я живу».

А я обдумував якраз,

    Як щоки крейдувать,

Й таке при щоках мати скло,

    Щоб білість ту ховать,

Тому й не чув я до пуття,

    Що говорив дідусь.

«То як?» — гукнув я. — «Як життя?»

    Та в лоб його лу-лусь!

І знову лебедить дідок:

    «Живу собі, роблю, —

Як десь надибаю струмок,

    Візьму та й підпалю.

Гребуть великі бариші

    З печеної води,

Я ж маю бідних три гроші

    За всі мої труди».

Та я роздумував тоді

     Ви знаєте над чим? —

Як, ївши глину на воді,

     Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

    Дідка, що зморх, як гриб.

«То що ж ти робиш? — я гукнув,

    З чого їси ти хліб?»

«Збираю очі риб'ячі

    На лузі у лозі,

А з них майструю ґудзики

    (Я, бачте, ще й ґудзій).

І продаю їх дешево —

    По шелягу за сто…

Хороші ґудзики, та ба —

    Їх не бере ніхто!

Я крабів на сильце ловлю,

    Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

    А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

    Так заробляю гріш…

Охоче й вип 'ю я за вас,

    Частуйте ж бо скоріш!»

Оце вже я почуть зумів,

    Бо вклався план мені,

Як зішкребти іржу з мостів,

    В киплячому вині.

«Я радий, діду, — я сказав, —

    Що хліб у тебе є

Й що ти не проти випить за

   Здоров 'ячко моє!»

Тепер, коли, буває, я

    Десь пальця причавлю,

Або у лівий черевик

    Правицею ступлю,

Або як з Їм, бува, чого

    І заболить живіт, —

Я плачу так, що о-го-го,

   Бо я пригадую того

Дідусика плаксивого,

    Як голубочка сивого,

Як ворона хрипливого,

    На речі лепетливого,

На очі миготливого,

    На ніженьки хитливого,

На мізки юродивого

    Дідка старенького того,

Що бачив я давно його

    Колись біля воріт.

Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.

— Звідси вже як рукою подати, — сказав він. — Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти — Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? — додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. — Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу.

— Я почекаю, звичайно, — сказала Аліса. — Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди… І за пісню теж… Я просто зачарована.

— Хочеться вірити, — непевно промовив Лицар. — Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.

Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.

«Боюся, — дивлячись йому вслід, подумала Аліса, — щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів… Ну ось, упав! І, звичайно, на голову… Хоча назад він залазить доволі спритно, — зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано…»

Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз — праворуч, раз — ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей[50].

— Сподіваюся, це додало йому духу, — мовила Аліса, збігаючи з косогору. — А тепер — останній струмок, і я — Королева! Як велично це звучить!

Кілька кроків — і Аліса була вже на березі.

— На Восьму клітинку! — гукнула вона, перескочила струмок

* * * * * * * * * * *

* * * * * * * * * *

* * * * * * * * * * *

і радісно простяглася на м якісінькій, як мох, травичці, розцяцькованій роями квіточок.

— Нарешті я тут! Яке щастя!.. Але що це в мене на голові? — скрикнула вона і перелякано доторкнулася до чогось важкенького, що обхоплювало тугим обручем її голову.

— Як же воно опинилося тут без мого відома? —