Джордж Мартін - Танок драконів

— Люблю сором’язливих панн. Як і гулящих. Скажіть-но: а куди діваються повії?

— Я схожий на чоловіка, який знається з повіями?

Качур глузливо засміявся.

— Та він боїться. Лемора змусить його замолювати гріх, малий причепиться: хочу піти з вами, а Гриф йому прутня відріже й у горлянку запхне.

— Ну,— мовив Тиріон,— мейстрові прутень не потрібен.

— Але ж Гальдон — недомейстер.

— Бачу, карлик тебе розважає, Качуре,— мовив Гальдон.— Нехай їде з тобою.

Він розвернув коня.

Ще якусь хвилю Качур витратив на те, щоб надійно прив’язати скрині Іліріо на трьох в’ючаків. На той час за Гальдоном уже й слід захолов. Качур, схоже, не переймався через це. Стрибнувши в сідло, він підхопив Тиріона за комір і всадовив коротуна перед собою.

— Тримайся міцно за луку сідла, і все буде добре. В кобили легка ступа, а драконяча дорога гладенька, як дівоча дупця.

Узявши повіддя в праву руку, а віжки — в ліву, сер Роллі рушив жвавим клусом.

— Щасти вам! — гукнув Іліріо навздогін.— Перекажіть хлопцю: мені страшенно прикро, що я не буду в нього на весіллі. Я приєднаюся до вас у Вестеросі. Присягаюся руками моєї любої Серри.

Коли Тиріон Ланістер кинув на Іліріо Мопатиса останній погляд, магістр стояв біля паланкіна у своїй парчевій мантії, похиливши дебелі плечі. Вкритий курявою з-під копит, самовладець сиру здавався майже маленьким.

За чверть милі Качур наздогнав Гальдона Недомейстра. З тієї миті вершники їхали пліч-о-пліч. Тиріон учепився у високу луку сідла, незграбно розчепіривши ноги, певен, що дуже скоро його чекають водянки, корчі й синці від сідла.

— Цікаво,— заговорив Гальдон дорогою,— як піратам з озера Кинджал сподобається наш карлик.

— У вигляді рагу? — припустив Качур.

— Найгірший серед них — Урго Укаляний,— почав звірятися Гальдон.— Сам його сморід здатен убити людину.

— На щастя,— знизав плечима Тиріон,— мені бракує носа.

Гальдон легенько посміхнувся.

— Якщо нам трапиться леді Кора на «Відьминих зубах», дуже скоро тобі ще чогось бракуватиме. Її прозивають Кора Кровожерлива. На кораблі в неї команда з прегарних дівиць, які оскопляють усіх чоловіків, що потрапляють їм до рук.

— Жахливо. Зараз штанці обмочу.

— Ліпше не треба,— похмуро застеріг Качур.

— Як скажеш. Якщо нам трапиться леді Кора, я вберу спідничку і скажу, що я — Серсі, славнозвісна бородата красуня з Королівського Причалу.

Цього разу Качур розсміявся, а Гальдон мовив:

— А ти малий жартівник, Йолло. Подейкують, лорд у савані дарує милість тому, хто його розсмішить. Може, його сіра світлість обере тебе як прикрасу для свого кам’яного двору.

Качур тривожно зиркнув на свого супутника.

— Не треба таких жартів, особливо неподалік Ройна. Він усе чує.

— Качина мудрість,— зронив Гальдон.— Перепрошую, Йолло. Не треба так бліднути, я просто шуткував. Повелитель печалей не дарує свій сірий цілунок абикому.

«Сірий цілунок». На саму думку про це в Тиріона шкіра сиротами взялася. Смерть уже не жахала Тиріона Ланістера, а от сіролуска — це інша справа. «Лорд у савані — це просто легенда,— сказав собі він,— таки самий привид, як Лан Розумник, чий дух, дехто каже, досі живе в Кичері Кастерлі». Та все одно він прикусив язика.

Ніхто не помітив, що карлик несподівано замовк, бо Качур вирішив розважити його історією свого життя. Батько його був зброярем у Буремості, повідав Качур, отож народився він із дзвоном криці у вухах і змалечку вправлявся з мечем. Здібний здоровань привернув увагу лорда Касвела, який запропонував йому місце в своєму гарнізоні, однак хлопчині хотілося більшого. У нього на очах Касвелів хирлявий синок спершу став пажем, потім зброєносцем і зрештою лицарем.

— Кволий вузьколиций підлипала — ось який він був, але ж у старого лорда було четверо доньок і всього один син, тож нікому й слова не можна було проти нього сказати. У дворі інші зброєносці боялися пальцем його торкнутися.

— Але ти був не з боязких,— зронив Тиріон, легко здогадавшись, чим закінчиться ця історія.

— На шістнадцяті іменини батько викував для мене довгого меча,— мовив Качур,— та Лорентові він так сподобався, що він забрав його собі, а мій клятий батечко не наважився йому відмовити. Коли ж я почав нарікати, Лорент мені просто в лице сказав, що рука моя створена для ковальського молота, а не для меча. То я схопив молот і заходився його гамселити, поки не поламав йому обидві руки й половину ребер. Відтак мені довелося швидко тікати з Розлогів. Переплив море і приєднався до золотого загону. Кілька років був підмайстром коваля, а потім сер Гарі Стрикленд узяв мене зброєносцем. Коли Гриф поширив униз по річці новину, що шукає військового інструктора для свого сина, Гарі послав до нього мене.

— І Гриф висвятив тебе на лицаря?

— За рік по тому.

— А розкажи нашому маленькому приятелеві,— легенько посміхнувся Гальдон Недомейстер,— як ти своє прізвище отримав, ну ж бо.

— В лицаря має бути не лише ім’я, а й прізвище,— заговорив здоровань,— і ми саме були в полі, коли Гарі мене висвячував, і я звів очі й побачив качок, отож... не смійтеся!

Після заходу сонця вони з’їхали з дороги, щоб перепочити на зарослому дворі поряд зі старим кам’яним колодязем. Тиріон зістрибнув на землю, щоб розім’яти затерплі литки, а Качур з Гальдоном напували коней. Поміж каміння та на замшілих стінах колишнього велетенського мурованого особняка проросли тверді брунатні трави й деревні бур’яни. Подбавши про коней, вершники розділили просту вечерю: з’їли солону свинину з холодною квасолею, запиваючи елем. Тиріон з приємністю сприйняв грубу їжу після тих пишних страв, які їв з Іліріо.

— А ті скрині, що ми вам привезли,— заговорив він, жуючи.— Спершу я подумав, що це золото для золотого загону, допоки сер Роллі не завдав собі скриню на плече. Якби вона була повна монет, це б йому так легко не вдалося.

— Це обладунки,— знизав плечима Качур.

— І одяг,— докинув Гальдон.— Придворне вбрання для всіх нас. Тонка вовна, оксамит, шовкові плащі. Не можна з’являтися перед королевою як голодрабець... і з порожніми руками. І з ласки магістра ми тепер маємо пристойні дарунки.

Зі сходом місяця, знову в сідлах, продовжили путь на схід під зоряною мантією. Стара валірійська дорога блищала попереду, як довга срібна стрічка, що звивалася лісами й долами. Якусь мить Тиріон почував майже умиротворення.

— Правду писав Ломас Легконіг. Дорога — просто