Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Ну то розлучимося, якщо хтось з нас закохається. А спадкоємця дасть мій брат. Він у жінок популярний, - усміхнувся чоловік.

- А ти не популярний? – скептично скривилася знахарка.

- Популярний, - зітхнув Раймар. – Але це завжди виходить мені боком. А так в мене буде дружина і мене не чіпатимуть.

- Я… - зам’ялася Лідія. – Я не знаю. Це проти правил жриць, навіть не дивлячись на те, що Олеандра нас одружила. Тим більше, виконавши її завдання, я планую повернутися додому. Якщо це буде можливе.

- Розумію, - кивнув відьмолов. – Завтра ми все дізнаємося.

- Завтра ми все дізнаємося, - тихо повторила дівчина і нарешті відчула, як її поглинає сон.

Ранок почався з того, що Раймар приніс згорток. В ньому Лідія знайшла штани та сорочку. Вирішивши, що мішкуватий одяг сірого кольору все ж таки краще ніж розірвана сукня, дівчина одяглася та вийшла на вулицю. Відьмолов вже чекав на неї і теж міг похизуватися обновкою.

- Де ти взяв цю сорочку? – поцікавилася Лідія, придивляючись до знайомого візерунку на червоних манжетах.

- Ельріка дала. Там ще якесь підношення для Олеандри. Але в те я вирішив не лізти. А от нова сорочка виявилася як можна доречною. Їх там аж три, якщо чесно.

- Тоді все ясно, - хмикнула дівчина. – Постарайся не знищити їх. Дружина старости має деякі здібності. Не те щоб це можна було назвати чарівним даром, але дещо та роблять.

- Це як? – Раймар, що перевіряв у цю мить попругу, завмер.

- Її вишивка має обережні властивості. Від відьми, звичайно, не захистить. Але в різних дрібничках допоможе.

- Що ж, - замислився чоловік, - треба буде віддячити їй.

- Невже? – Лідія награно підняла брови. – Не надягнути кайдани? Не звинуватити у відьомстві перед усім селищем? А подякувати?

- Ха-ха, - скривився Раймар. – Дуже смішно. Я засвоїв урок, Лідіє. Дякую.

День виявися напрочуд спекотним. Настільки спекотним, що коли на обрії замиготіли обриси невеличкого містечка, усім здалося, що то міраж. Проте Стадтімвальд виявився реальним. А ще голосним і насиченим запахами. Кривлячись від аромату несвіжої риби та м’яса, Лідія спробувала якомога швидше проскочити ринкову площу. Хоча за нею було не набагато краще. Змилені спекою коні привозили спітнілих трудівників або ж розвозили товари між невеликими кам’яними будинками. Ліниво гавкали безпородні собаки, лаялися сусідки, набридливо дзижчали мухи та оси.

- Бачу місто тобі не припало до душі, - зауважив Раймар, відганяючи п’яного жебрака.

- Я не звикла до такого, - чесно призналася дівчина. Й додала: - Галасу та смороду.

- В багатьох містечках не без цього. Тим більше зараз літо, спека. Ще й дощу давно не було.

- Невже аби помитися їм треба чекати зливи? – роздратовано бурмотіла Лідія, намагаючись не вдихати аромати ще парочки нетверезих лайдаків.

- Були б ми у палаці, то зараз ти б спокійно могла насолодитися ванною з пахучими настоянками, - підморгнув чоловік. – Але в «Червоному яблуку» можеш розраховувати хіба що на тазик, глечик води та ганчірку.

- Прекрасно, - зовсім пала духом Лідія. – Не так я собі уявляла цю подорож.

- А як?

- Принаймні коротшою і швидшою, - відмахнулася знахарка й вказала на потрібну таверну. – Нарешті дібралися!

Що ж, таверна могла похвалитися свіжопофарбованою вивіскою та охоронцем біля входу. Але хазяйки на місці не виявилося. Обіцяла повернутися ввечері. Розцінивши це, як знак, подорожні зняли дві кімнати. Після чого нарешті привели себе до ладу.

Лідія ніколи в житті не подумала б, що буде так радіти мокрій ганчірці. Проте на фоні сьогоднішньої спеки вона видавалася райською насолодою. Тим більше, що відьмолов виторгував у прибиральниці ще й шматочок мила. Нехай той і був невеликим, проте запах мав досить пристойний. Та й взагалі, якби не Раймар, то хоч бери мийся біля конов’язі. Адже за кімнати треба було платити, а грошей у Лідії не було. Точніше не було зайвих. Золоті монети дівчина прихопила з собою про всяк випадок. І не помилилася. В Стадтімвальді був ювелір. А значить в нього можна спробувати купити бурштин.

Нарешті покінчивши з «миттям», знахарка зібралася було вискочити у місто, проте на неї чекала несподіванка. З боку коридору до ручки дверей був прив’язаний сувій. Розгорнувши його, Лідія побачила штани та сорочку. Проте за цим разом вони були набагато кращої якості і пасували дівчині за розміром. А ще в новому одязі було не так спекотно.

Подякувати вдалося тільки ввечері, коли Раймар знайшов її у самому глибокому кутку таверни. Лідія сиділа осторонь від усіх і щось неспішно розповідала Фросту. Пес лежав поряд на лавці та, поклавши голову на коліна дівчини, дозволяв себе гладити.

- А ти вмієш зникати, - хмикнув відьмолов, одночасно перехопивши рознощицю та замовивши в неї вина з їжею.

- Хотіла купити бурштин, а його немає, - молода знахарка сумно стиснула вуста. – Можна спробувати замовити, але зроблю це вже по дорозі додому. День-два нічого не вирішать.

- Я можу тобі в цьому допомогти, - запропонував Раймар. – Тільки треба вибратися у якесь більше місто.