Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

бо не прийшла? — Він на мить звів на мене ясні насмішкуваті очі, однак зразу ж знову схилився над установкою. — Працюй краще над дисертацією, займайся наукою. Ось вона, будь певен, не зрадить… Її можуть хіба що вкрасти!

— Дисертацію чи науку?

В очах Ігоря шугнула голубим така злоба, що стало незрозуміло, навіщо він вмикає паяльник: таким поглядом, якщо трішечки зосередитися, можна запросто розплавити припай. Мою репліку Барчевський пропустив повз вуха.

— Рознюхає яка-небудь покидь, що в тебе народилася гарненька ідея, діждеться, поки вона підросте й набуде привабливих форм — та й викраде! Але нехай, нехай тільки спробує опублікувати! Я йому покажу, де козам роги правлять! — Він вхопив паяльника й почав люто розпаювати на колодці різнокольорові дроти.

— Кому покажеш, де оте… правлять?

— Шефові, кому ж іще? Він думає, якщо трохи допоміг мені організувати дисертацію, то я тепер до кінця життя буду його в співавтори брати! Розбігся з низького старту! Тиждень тому запитує, чим я останній місяць займався й для чого скапарив нову установку. — Ігор ляснув долонею ло масивному інтерференційному столі, на якому були змонтовані гелієво-неоновий лазер і любительський телескоп “Алькор”.

Крім того, на стільниці була встановлена лабораторна вагівниця та ще цілий ряд приладів найрізноманітнішого призначення. На панелі збоку був закріплений старий вольтметр із розбитим склом, декілька тумблерів і потенціометрів. Внизу чорніла на піддоні чимала батарея автомобільних акумуляторів. Увінчував установку легкий алюмінієвий каркас, що підтримував цупкі світлонепроникні штори.

— І що ж ти йому відповів?

— Як що? Для продовження робіт над волокнистооптичним гіроскопом! Вія: “А телескоп?” Я йому: “Замість автоколіматора!” Він: “А механічний гіроскоп?” Я: “Як реперний!” Далі у нього не стачило нахабства розпитувати, зажадав лише показати йому схему макета й познайомити з програмою подальших робіт. Ну, думаю, гаразд, я тобі таке покажу, тиждень мізкуватимеш — нічого не втямиш. А позавчора кинувся шукати — рукопис статті пропав. Ах ти ж, думаю, сволото, пронюхав, що я, так би мовити, стою на порозі відкриття. Та що там відкриття, тут нобелівкою пахне! Не йметься? Та я теоретично довів, що пересування в часі можливі!

— Якщо не помиляюся, ще жодному фантастові Нобелівська премія не присуджувалася.

— Фантастові?! А якщо я сам-експериментальне підтвердження?

— Тоді твоє місце в клініці Стравинського.

— Якого ще Стравинського? — Ігор підняв паяльник вістрям уверх і глянув на мене підозріле. — Це що, для ненормальних? Виходить, не віриш! А начальник повірив. Бачиш, навіть статтю поцупив.

— Чому ти так вирішив? Мабуть, сам кудись запроторив.

— Ніяких сумнівів. Ховав я її, справді, подалі, окрім сейфа ніде не залишав. Але у нього, виявляється, в дублікати всіх ключів.

— Це ще нічого не доводить.

— Он як? А його майже власноручне зізнання — доводить?

— Він що, дав письмові показання?

— З мене цілком достатньо й усних.

— Тоді не називай їх “власноручними”. І як же він пояснює свій… дивний вчинок?

— Дивний?! Підлий, ти хотів сказати. Підлий! Звичайно, в тому, що викрав рукопис, шеф не зізнався. Хоча, як вияснилося, прекрасно знає його зміст. Ні, ти ніколи не здогадаєшся, яку.і теорію він підвів під свою практику. — Ігор знову нахилився над панеллю. — Я боявся посилати статтю без експериментального підтвердження результатів, не хотів ризикувати репутацією вченого, попереду ще все життя — а він сприйняв це як рядову наукову роботу. Навряд чи він розібрався в математиці, але висновки зрозумів правильно. І навіть спробував, опираючись на них, виправдати своє злодійство! Ні, ти уявити собі не можеш, що він придумав, — бурмотів Ігор.

— Чому не можу? Ідея пересування в часі стільки мусировалася фантастикою… Він, мабуть, сказав, що машина часу суперечить принципові причинності, а відтак неможлива. І що тобі треба зайнятися темою — звіт на носі, — а не витрачати час на дурниці.

— Та ні! Я ж тобі кажу, ідею він зрозумів одразу. Принцип каузальності, безперечно, ламатися не повинен.

— Тобто? Класика: мандрівник в часі, потрапивши в минуле, випадково вбиває дитину, якою, виявляється, він був сам, і тоді в майбутньому, тобто в теперішньому…

— Дурниця. Наслідок не може знищити причину, що його породжує. Всі випадкові збурення миттєво гасяться за рахунок глибоких негативних зворотних зв’язків, суттєві зміни принципово неможливі. Я не знаю поки що механізму, який це забезпечує, але змінити минуле так, щоб змінилася дійсність, неможливо. Можна змінити тідьки майбутнє відносно нашого сьогодення, розумієш.

— Здається, я про це десь читав.

— Так ти ж сам давав мені книженцію. Оповідання… як же воно називається?..

— Ти що, взяв за основу ідею із фантастичного оповідання?

— Взагалі-то так. Точніше, я зрозумів, що принцип каузальності можна обійти, плюс неопубліковані праці Козирєва.

— І ти в своїй статті посилаєшся…

— Тільки на праці Козирєва. Що я, псих, чи що, на нісенітниці посилатися?

— Але все-таки… Ідея-то не твоя…

— Нічого. Ці фантасти висувають їх тисячами, за, статистикою, одна-дві можуть бути правильними. Жоден суд не звинуватить мене в плагіаті!

— Суд? Хіба ти сам не можеш розібратися, що погано, а що…

Ігор так швиргонув паяльник на підставку, що з неї посипалася пахуча янтарна живиця.

— Знаєш, чому я в свої двадцять п’ять уже кандидат і обов’язково докторську зроблю, а їй, як був ніхто, так і зостанешся інженером? А тому, що поки ти розв’язуєш свої дитячі питаннячка, я діло роблю. “Що погано, а що добре!” — поки ти над цим голову ламав, я панель розпаяв. Ти Достоєвського читаєш, а я статті пишу.

— Без посилань.

— Подумаєш, одне-два посилання в дисертації випустив… Забув, розумієш! Просто забув! І взагалі, переможців не судять. — Ігор сердито насупив брови й відвернувся.

— І все-таки… Сьогодні створити машину часу неможливо.

— Саме це голослівне твердження, сприйняте на віру більшістю вчених, і стало для всіх каменем спотикання. Але не для мене!

— Це не твердження, а теорема.

— Тобто?

— Теорема Вегуса. Доводиться від протилежного. Припустімо, подорожі в часі можливі. Оскільки навіть необережно роздавлений у минулому метелик може, як відомо, призвести до значних змін у майбутньому, й враховуючи, що від впливу на минуле майбутнє абсолютно беззахисне, треба сподіватися, що перше, що зроблять наші могутні нащадки, досконало вивчивши закони хронодинаміки, — це запровадять надійні обмежувальні механізми, котрі зроблять досліди з часом у теперіїпньому й близькому майбутньому неможливими. Що й потрібно було довести.

— Дурниця. Коли б ця теорема була справедливою, Уеллс не зміг би опублікувати свій роман, не з’явилося б сотень інших творів, я б теж не замислювався про сутність часу, не було б тоді й цієї установки. Отже, твій доказ не обгрунтований.

— Аж ніяк. Заборона не може бути повною, інакше