Томас Гарді - Під деревом зеленим

під час служби увага всіх парафіян буде звернена на тебе, не принесе тобі ніякого задоволення.

— Мій коханий, звісно, без тебе цей день уже не той... Але все ж таки я маю право на маленькі радості, — і дівчина надула губки.

— Без мене?

Вона розгублено подивилася на нього:

— Знаю, ти сердишся на мене, Діку, тому що це вперше, відколи сюди приїхала, я в неділю розпустила волосся і одягла капелюшок, і так сталося, що саме сьогодні ти їдеш і тебе не буде поруч. Ну ж бо, спробуй скажи, що це неправда! А ти ж бо думав, що я цілий тиждень мала побиватися, що тебе сьогодні зі мною не буде, і навіть не подумала б причепуритися. Визнай же, Діку, саме так ти і думаєш, і це негарно з твого боку!

— Ні, ні, — просто і щиро відповідав Дік, — я не такої поганої думки про тебе. Я лише подумав, що якби ти кудись поїхала, я б точно не став вибиратися, щоб комусь там сподобатись. Але тут ми з тобою різні.

— Що ж, мабуть, таки різні.

— А що священик скаже, Фенсі?

— Та байдуже мені, що він скаже! — гордо відповіла вона. — Але він не скаже нічого, про що ти подумав. Ні, ні.

— Справді, сміливості йому забракне.

— Ну ж бо, Діку, скажи, що пробачаєш, а то мені вже час іти, — сказала вона, раптом повеселівши, і вибігла сходами назад на ґанок. — Ідіть-но сюди, сер. Скажіть, що вибачаєте мені, і я дозволю себе поцілувати. Ви ж іще не цілували мене з розпущеними кучерями, правда ж? Ну ж бо, можна прямісінько в губи!

Дік пішов за нею у дальній закуток ґанку, де, не вагаючись, скористався наданими йому привілеями.

— Думаю, це буде тобі непоганою втіхою, правда? — продовжила вона. — А зараз бувай, а то я ще спізнюся. Сьогодні ти, напевно, будеш надто втомлений, але завтра обов’язково приходь.

На тому й розійшлися, і Фенсі попрямувала до церкви. Орган стояв збоку від вівтаря, недалеко від священика, а коли він виходив за кафедру, то й прямісінько в нього під носом. Тут вона і сіла, вперше на видноті в усієї парафії, адже раніше її місце було у дальньому кутку нефа.

— Святі небеса, який сором! Кучері й капелюшок з пір’ям! — обурювалися дочки малоземельних дворян, адже їм самим вистарчало духу лише на щось одне: або на кучері, або на капелюшок.

— У церкві тільки капор, — осудливо шепотілися помірковані матрони.

Фенсі бачила, що містер Мейболд, читаючи проповідь, ясно відчував її присутність, що її вбрання його не те що не розсердило, а навпаки — він дивився на неї із захопленням. Однак чого вона не бачила, то це того, що під час тієї служби він покохав її так, як ніколи ще нікого не кохав; що її близькість давала йому дивну насолоду; і що він радів її музичному успіху того ранку аж зовсім не як просто церковнослужитель, який радіє вдалому запровадженню якихось нововведень у своєму храмі.

Змирившись зі змінами, колишні учасники хору не зайняли цього разу своїх звичних місць на галереї (їх тепер віддали школярам, які не співали у хорі, і їхній вчительці), а розбрелися з дружинами по всій церкві. Це, мабуть, вперше у своєму житті вони не брали безпосередньої участі у службі й почувалися не у своїй тарілці, неспокійно совалися на лаві й не знали, куди подіти руки. Візник пропонував пропустити сьогодні службу й піти натомість по горіхи, однак дід Вільям і слухати нічого не хотів.

— Ні, — мовив він з докором у голосі й процитував Писання: ‘‘Хоч і спіткало нас горе, хай не озлобляться серця наші і з праведної дороги не звернуть стопи наші”.

Тож вони стояли і дивилися, як по спині щасливого суперника збігали кучері й за кожним помахом голови колихалася пір’їнка на капелюшку. Після кількох боязких і несміливих акордів її гра стала на диво чистою, і під кінець музика лилася пишно й легко. Однак чи то через упередження, чи то з об’єктивних причин, але шановані музиканти ніяк не могли позбутися думки, що їхня проста музика набагато краще пасувала до старенької сільської церковці, аніж багаті й вигадливі акорди та інтерлюдії молодої органістки.

Розділ VI

СПОКУСА

Служба закінчилась, і Фенсі повернулася до школи. Десь о п’ятій почався дощ, навіявши похмурий настрій. Шукаючи, чим би себе зайняти, Фенсі забрела до класної кімнати. Вона думала. Про свого коханого Діка Деві? Не зовсім. Як же вона втомилася жити одна: сама лише думка про те, що їй доведеться повернутися в Ялбері під опіку дивачки-мачухи, була нестерпною; краще вже вийти за першого-ліпшого; а до весілля ще майже цілих дев’ять місяців чекати.

У кімнаті були високі вікна з камінним підвіконням. Залізши на парту і скориставшись нею як лавочкою для ніг, можна було сидіти на підвіконні. Тут і примостилася Фенсі з настанням вечора, як любила робити в таку дощову й похмуру погоду. Вона накинула на плечі легку шаль, одягла капор, відкрила вікно й задивилася на дощ.

Вікно виходило на поле, яке називалося Гай, і саме звідси вона, бувало, дивилася на вершечок Дікового капелюха, коли він снував попід школою, ще коли вони тільки познайомилися. Тепер навколо не було видно ні душі; дощ розігнав усіх по домівках, і без крайньої необхідності ніхто не потикав носа на вулицю, а в неділю така необхідність виникала вкрай рідко.

Вона сиділа і все думала — чи то про свого коханого, чи то про той переполох, який влаштувала в церкві? — хто знає — все думала і думала, аж раптом побачила темний чоловічий силует у дальньому кінці Гаю — чоловік ішов без парасолі. Він поступово підходив все ближче і ближче — ось вона вже розгледіла, що чоловік у жалобі, ось уже впізнала в ньому Діка. Так, з усією нерозсудливістю й гарячковістю молодого серця, після чотирьох миль під дощем без пальта і парасолі, знехтувавши тим, що кохана дозволила сьогодні відпочити з дороги і прийти до неї аж завтра, він все одно знову пройшов зайву милю, щоб провести хоч кілька хвилин у її присутності.

— Боже, Діку, ти ж змок до нитки! — вигукнула вона, коли він підійшов до вікна. — Твій піджак блистить, ніби полакований, а капелюх — господи,