Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

волосся, бліда шкіра. Обличчя було не спокійним, на ньому застигла смертельна агонія.

Містер Саттертвейт повільно промовив:

– Бідолашна, бідолашна…

Він повернувся до Еркюля Пуаро. Щось дивне було на обличчі його супутника. Щось, від чого в Саттертвейта наче мороз пробіг по шкірі…

Містер Саттертвейт сказав:

– Хтось знав, що вона збирається нам щось розповісти, і вбив її… Її вбили, щоб змусити мовчати…

Пуаро кивнув.

– Так і є.

– Її вбили, щоб вона не розповіла нам того, що знає.

– Або чого не знає… Але не гаймо часу… Стільки всього треба зробити. Більше ніхто не має померти. Ми мусимо про це подбати.

Містер Саттертвейт з цікавістю запитав:

– Це вписується у ваш портрет убивці?

– Так, вписується… Але я зрозумів іще дещо: він набагато небезпечніший, ніж я думав… Ми маємо остерігатися.

Інспектор Кроссфілд вийшов з кімнати слідом за ними, і вони розповіли йому про телеграму. Її відправили з мелфортської пошти, і, допитавши працівників, поліція дізналася, що її приніс маленький хлопчик. Молода поштарка, яка прийняла телеграму, запам’ятала це, бо дуже стривожилася, побачивши в ній згадку про смерть сера Бартолом’ю Стренджа.

Після того, як Пуаро із Саттертвейтом пообідали в компанії інспектора й надіслали серові Чарльзу телеграму, їхнє розслідування продовжилося.

О шостій вечора знайшли хлопчика, який приніс на пошту телеграму від місіс де Рашбріджер. Він одразу розповів, що і як сталося. Телеграму йому дав чоловік в поношеному одязі. Той чоловік пояснив, що телеграму йому передала «божевільна» з «будинку в парку». Жінка кинула її з вікна, загорнувши в папір дві півкрони. Чоловік боявся вплутатися в нехорошу справу і взагалі йшов в інший бік, тож віддав хлопчику одну монету і сказав лишити решту собі.

Чоловіка почали шукати. Більше робити, здавалося, не було чого, і Пуаро з містером Саттертвейтом подалися назад в Лондон.

Була майже північ, коли двоє чоловіків повернулися до міста. Еґґ поїхала назад до матері, але сер Чарльз зустрів їх, щоб обговорити ситуацію.

– Mon ami[31], – сказав Пуаро. – Довіртеся мені. В цій справі нам допоможе тільки одне – сірі клітинки. Носитися Лондоном, сподіваючись, що хтось розповість нам щось корисне – підхід аматорський та абсурдний. Істину можна побачити тільки зсередини.

Картрайт поглянув на нього зі скепсисом.

– І що в такому разі ви збираєтеся робити?

– Я збираюся думати. Прошу у вас двадцять чотири години, які саме цьому й присвячу.

Сер Чарльз, усміхнувшись кутиком рота, похитав головою.

– І це допоможе вам з’ясувати, що нам збиралася повідомити та жінка?

– Припускаю, що так.

– Це малоймовірно. Однак, мсьє Пуаро, робіть як знаєте. Ви, можливо, і вмієте бачити крізь завісу таємниці, а для мене це занадто. Я в розпачі, визнаю. І в будь-якому разі, в мене важливіші справи.

Мабуть, він сподівався, що його почнуть розпитувати, але якщо так – його сподівання не виправдалися. Містер Саттертвейт, дійсно, нашорошився, але Пуаро так і лишився в глибокій задумі.

– Що ж, я мушу йти, – повідомив актор. – Єдине що, мене хвилює міс Віллз.

– А що з нею?

– Вона зникла.

Пуаро витріщився на нього.

– Зникла? Куди?

– Ніхто не знає… Я все обмірковував після того, як отримав вашу телеграму. Як і казав вам раніше, я певен, що ця жінка щось знає. Я подумав, треба спробувати ще один – останній – раз витягнути з неї інформацію. Я поїхав до неї – був на місці десь о пів на дев’яту, попросив аудієнції. Мені повідомили, що вона поїхала вранці, начебто в Лондон на цілий день, і більше нічого не сказала. Потім слуги отримали телеграму, в якій писалося, що день-два її не буде, щоб вони, мовляв, не хвилювалися.

– А вони хвилювалися?

– Я так розумію, дуже. Річ у тім, що вона не взяла речі.

– Дивно, – пробурмотів Пуаро.

– Знаю. Принаймні так здається. Я хвилююся.

– А я попереджав її, – мовив бельгієць. – Я всіх попереджав. Пам’ятаєте, що я їм сказав? Говоріть тепер.

– Так, так. Ви думаєте, вона теж..?

– Є в мене певні думки, – відказав детектив. – Але наразі їх краще не обговорювати.

– Спершу дворецький – Елліс, тепер міс Віллз. До речі, а де Елліс? Дивно, що поліція досі його не знайшла.

– Вони не там шукають тіло, – пояснив Пуаро.

– Отже, ви згодні з Еґґ. Ви вважаєте, що він мертвий.

– Живим його більше ніколи не побачать.

– Господи, – вибухнув сер Чарльз. – Просто жах якийсь. Усе це так заплутано.

– Ні, ні. Навпаки, вкрай раціонально й логічно.

Картрайт витріщився на нього.

– Серйозно?

– Звісно. У мене дисциплінований розум.

– Не розумію.

Містер Саттертвейт теж із цікавістю поглянув на детектива.

– А в мене який розум? – трохи ображено запитав сер Чарльз.

– У вас розум актора, сере Чарльзе, творчий, оригінальний, завжди в пошуках драми. Містер Саттертвейт має розум споглядача. Він роздивляється персонажів, добре вловлює атмосферу. Але я – в мене прозаїчний розум. Я бачу лише факти, без драматичних пасток і вигідного світла.

– Тоді ми лишаємо це вам?

– Так. На добу.

– Тоді щасти вам. На добраніч!

Коли вони вийшли, сер Чарльз мовив містерові Саттертвейту:

– Цей тип щось забагато про себе думає.

Говорив він досить холодно.

Містер Саттертвейт усміхнувся. Ось вони, нарікання зірки!

– А що ви мали на увазі, коли сказали, що у вас є важливіші справи?

На обличчі сера Чарльза з’явився вираз, який містер Саттертвейт так часто бачив у наречених на Ганновер-сквер.

– Ну, власне, ми з Еґґ, ем, ну…

– Радий чути, – мовив містер Саттертвейт. – Мої вітання!

– Звісно, я надто старий для неї.

– Вона так не думає, а в цьому разі слово за нею.

– Дякую за підтримку, містере Саттертвейте. Знаєте, а я ж вбив собі в голову, що вона закохана в Мендерза.

– Цікаво, чому ж ви так подумали, – наївно відказав містер Саттертвейт.

– Хай там як, – твердо сказав сер Чарльз, – це не так…

Розділ чотирнадцятий

Міс Мілрей

Утім, Пуаро не вдалося подумати над справою двадцять чотири години без перерви. О двадцять по одинадцятій наступного ранку без попереджень з’явилася Еґґ. На превеликий подив, вона застала детектива за будуванням карткового будиночку. На її обличчі відбилося таке відверте презирство, що бельгієць вимушений був захищатися.

– Мадемуазель, не подумайте, що я вже впав у дитинство. Ні. Просто будування карткових будиночків найкраще стимулює мій мозок. Це одна з моїх старих звичок. Цього ранку я насамперед пішов і купив карти. На жаль, я помилився, це не справжні карти. Але теж підійдуть.

Еґґ уважніше придивилася до конструкції на столі, а тоді залилася сміхом.

– Господи, вони продали вам «Щасливі