Альош Штегер - Прощення

на фонтан з червоною брилою льоду перед собором і будівлею університету, — сірість, легка мжичка. Скільки часу минуло? Мільйони років? Десятиліття? Кілька хвилин? Куди пішла Анастасія? Лише в цей момент Білий зауважує настіж відчинені двері — своєрідне запрошення покинути кабінет. Чи, може, запрошення зайти до театру?

Білий перевіряє двоє дверей поруч з кабінетом адміністрації театру. Приймальня і вбиральня. Нікого. І тут нікого. Письмовий стіл Долорес із купою паперів. Логотип «СНТ Марибор» б’ється об край екрану комп’ютера, але йому не вдається втекти.

Білий іде сходами вниз. Усі двері на другому поверсі замкнені. На першому поверсі він повертає до парадного входу. Перпендикулярні промені світла, двері ведуть до старої сцени. У приміщенні технічне освітлення. Практикаблі, гора зі складених стільців і кількох куліс. Білий вдихає старий, добре знайомий запах театрального пилу. Він би знайшов дорогу навіть наосліп, у цілковитій пітьмі. Нічого не змінилося відтоді, коли він у театрі проживав більшу частину своїх днів і ночей. Прослизає повз купи рефлекторів за лаштунками. Через задній вхід ступає на велику сцену. Перед ним — зал у повній темряві. Там, у тій темряві, місця для 800 глядачів. Передня частина сцени добре освітлена тільки одним рефлектором. Сцена майже порожня, на ній лише два значно вищих, ніж зазвичай, гімнастичних коня. Зі стелі звисають люстри з довгих неонових трубок — сцена для спектаклю Андреаса «Війна і мир».

Білий стоїть, слухає. У залі абсолютна тиша. Нарешті десь під його ногами, глибоко в нутрощах театру, щось гримить. Білий знову вибігає на стару сцену. Все це він уже колись, багато років тому, пережив. Ті закамарки йому знайомі. Він часто там бував після завершення постановок п’єс, о третій-четвертій ранку, коли останні геть знесилені актори і технічні працівники покидали театр. Коли Білий відвідував ці закапелки востаннє? Він точно пам’ятає. Це було в суботу, 9 березня 1996 року. Вечір перед прем’єрою спектаклю Андреаса «Вавилонія». Останній спектакль, коли Білий був ще серед працівників театру, хоча весь час сидів на балконі і мовчки спостерігав за репетиціями. Це були його останні години в театрі. Це було нестерпно, принизливо. Принаймні так йому тоді здавалося. Чотири дні по тому — середа, 13 березня 1996 року, яку він ніколи не забуде. Він покинув свою однокімнатну квартиру на Ленті, покинув театр, покинув Марибор. Його вабила саєнтологія. У Мариборі про неї тоді не знали. Можливо, тоді би він ще передумав. Можливо, ще раз би проковтнув той факт, що в театрі він на лаві запасних, зовсім незадіяний, наче якийсь фікус у кутку порожнього офісу. Можливо, як і багато інших акторів та помічників режисерів, чекав би кращих часів — коли Андреас перестане бути директором театру, і для нього, Білого, без сумнівів, знайшлося б якесь нове заняття. Щиро кажучи, штат у театрі був величезний. «СНТ Марибор» — найбільший театр у країні, і більшість його працівників розділила його долю. Якби він передумав і залишився, то пішов би геть іншим, значно більш передбачуваним шляхом. Якби… Якби того вечора, тої ночі перед прем’єрою, не відбулося все те, що відбувається й зараз. Хтозна, скільки разів це повторювалося, але з іншим колективом. Час — ненаситна тварина, якій потрібні повторення, думає Білий, коли під сценою знову чує шум. Йому здається, наче з-під його ніг виривають тишу.

Двері відчинені. Коридор веде повз старі костюмерні, що їх використовують як аварійне депо для костюмів. Білий опиняється між джокондами і фаустами, між перуками і мечами, на гачку висить великий штучний фалос, трохи далі — золотий кубок, а ще далі — римський щит і білий одяг дервіша. На дверях фломастером нашкрябаний напис: «СКЛАД». Обдерті практикаблі, великі полотна з оперними мотивами, меблі різних історичних епох, сходи, які нікуди не ведуть. Це час? Чи так працює наша пам’ять? Шматки матеріалу з різних періодів, нашаровані один на одного, вирвані з потоку, в якому ми живемо, швидкі перескакування: то ми тут, то вже у невідомих місцях, уявними свідками подій, яких ніколи не переживали, подій, яких, можливо, ніколи не було? Чи були? Мавзолей і єгипетський сфінкс. Дашок, з якого Тоска кожного вечора кидається в безодню. Престол Тіта Андроніка, окроплений штучною кров’ю. І там, на тому ж місці, що й шістнадцять років тому, вавилонська гробниця. Двоє сірих дверей. Під час вистави вони відчиняються і на сцену виходить цариця Вавилона Шаммурамат. Тут, у цій гробниці, вона народжує вавилонському царю Ніну сина. Це було тут, шістнадцять років тому. Останні технічні працівники, потомлені, пішли додому. Сюди, в цю гробницю, вона його й заманила. Він — ревнивий і повний розчарувань, вона — ненаситна; істеричний сміх, погляди, сповнені відчуття небезпеки і водночас повного контролю.

Білий хапається за ручку і відсуває кришку гробниці. Перед ним лежить Анастасія, гола, як тоді, шістнадцять років тому. Розставлені ноги, її піхва, над нею лобкове волосся, виголене у формі свастики. Білий схиляється. Язик Анастасії вривається в його рот, її холодна рука різко й рішуче залазить у його штани, вона оскалює зуби, притиснуті до його губ. Гаряче дихання проникає глибоко в горло. Часу немає. Все це колись було. Все це буде повторюватися знову й знову, до безконечності. Відкрита гробниця, навколо театральні лаштунки, час переломлений і змішаний, оповіді — це насмішка над ідеєю самої оповіді, немає цілісності, немає послідовності, немає виходу з циклічності та повторень. Костисті стегна Анастасії обвиваються навколо Білого; сопіння, пульсування — їхні рухи такі ж, як і шістнадцять років тому. Ці й колишні рухи — лише пульсація, слина, нігті, стискання, шукання і шматування іншого, себе в іншому. Все поза ними самими, сфокусоване на іншому. Задоволення має колір крові. Вона прибуває в приміщення звідусіль, затоплюючи його. Вони з Анастасією глибоко під поверхнею часу. Жодних звуків, тільки скуті рухи двох потопельників, подорож чогось безмовного, яке їх оточує й оповиває, резонанси порожнеч. Задоволення, боротьба, щупальця, які все тісніше стискаються довкола тіла Білого, гострий пекучий слід, який залишають присоски її нігтів на його спині, маленькі гачечки на кінчиках присосок. Скільки часу збережено в одному погляді? Скільки там живе спогадів, які пильнують, щоб ми завжди залишалися в межах тих самих правил, тих самих повторів? Білий на мить помічає в її зіниці самого себе, але перевернутого догори дриґом, як у камері-обскурі. Скільки минувшини в оці, яке все більше звужується, сльозиться і стає холодним? Скільки тисячоліть в оці восьминога, що стежить за Білим, який спостерігає за собою в ньому, як у дзеркалі, — в оці, яке заплющується, розплющується, заплющується так, наче воно людське? Щупальце плавно наближається, охоплює шию Білого, два інших міцно обмотують його ноги. Все разом, усе, чим ми є, чим можемо бути, є німим переходом. Білий продовжує рухатися в ній, задоволення і біль не мають меж, ближче до кінця вони стають одним цілим з кожним подихом, з кожним рухом. Що призводить до змін тисячолітньої, багатомільйоннолітньої системи? Що спричиняє повторення масок, назване історією? Чи не всі зміни, якими б революційними вони не здавалися, відразу по їх настанні стають частиною головного плану? Чи не є вони лише вдосконаленням, що необхідне для довершення та покращення значно далекогляднішого плану, зовнішньої оболонки, вищого рівня, що набагато розумніший за людську думку? І чи всі ми, ці наші поступальні