Страгозорый - Небезпека у лісі!, Страгозорый

Глава двадцять перша. Вихід.

    Це місце мало свої правила і звички, до яких деякі місцеві встигли вже давно звикнути.

      На кожній зупинці потяга їх ставало на кам'яних платформах все більше й більше. Хто був далеко, ходячи по зеленій траві й інколи позираючи на станцію, наче вирішуючи - йти чи не йти. Хтось стояв прямо на платформі, заглядаючи у вікна й наче шукаючи свою нову жертву. А коли знайде, мерзенно посміхається. І від цієї посмішки хочеться якомога швидше сховатися.

    Коли я тільки потрапив сюди, цих потвор ще не було. Потяг зупинився на декількох зупинках, і на одній з них я хотів було вийти, але якийсь чоловік зупинив мене, схопивши за руку.

— Не треба тобі виходити. - Мовив він хрипкуватим голосом, продовжуючи утримувати мене, наче боячись, що я можу кудись втекти. - Дочекайся слушної миті.

     Хмикнувши, я вирішив послухати його, хоча прохання цього чоловіка було досить дивним. Коли вже хотів запитати про те, як зрозуміти, коли буде ця сама «слушна мить», той зник, наче його тут і не було.

    Зайшовши назад до свого купе, я став чекати. Можливо, це було якесь відчуття, тому треба прислухатися до свого організму. Або якась ознака довкола мене, тому придивлятися треба вже до усього, що відбувається.

    Було важко слідкувати за усім одразу. Я відволікався то на одне, то на інше, не досягаючи ідеального балансу між цими двома речами одразу.

     Ці потвори почали з'являтися, коли потяг проїхав вже третю зупинку. Спочатку вона була одна. Сиділа на лавочці, наче звичайна людина, чекаючи потрібного їй потяга, який їде у сторону її дому. Але шия її була настільки довгою, що майже половина лежала на землі, наче потвора не могла втримати її у повітрі.

       Потім їх було вже троє. Одна стояла, усі інші сиділи, ледь помітно похитуючи головами, наче спілкуючись таким чином без слів.

     І так їх з'являлось все більше й більше.

     Куди подівся Драконікс, про якого я згадав не одразу, я не знав. Можливо, його закинуло на інший кінець потяга, або взагалі у інший світ. Але я не намагався його шукати. Хай сам вибирається, якщо зможе.

     Головною проблемою зараз було те, що я не знав, як повернутися назад додому. Точніше, уявляв, але не знав, чи у правильному напрямку зараз думаю.

    Через деякий час вирішивши вилізти зі свого купе, щоб постійно не сидіти на одному місті й не чекати постійно, коли прийде те саме щось, що повинне мені допомогти, я повільно пішов по коридору. Потяг зараз хоч і рухався, але я міг спокійно йти вперед, не падаючи.

      Вітер обережно залітав досередини, інколи легенько обдуваючи мене з різних сторін. Чи варто мені спробувати використати сили амфігора, щоб допомогти собі? А сенс? Наврядчи це допоможе.

     Спробувати намалювати портал, як це робив Торргон і Драконікс? Але я не знаю, як правильно малювати портали до реального світу.

      Згадав про те, що усе це може бути світ уві сні лиш через деякий час, коли дійшов майже до кінця вагона. Значить, треба спробувати змусити себе якимось чином прокинутися. Гадаю, нічого важкого тут нема, бо я робив подібне у світі Драконікса.

    Потяг різко затормозив перед ще однією станцією. Я впечатався у стінку, але сильного болю не було. Коли я нарешті прийшов у себе після кількох секунд спроб прийти в себе після неочікуваного удару, хтось з силою притис мене до стіни, стиснувши горло, щоб задушити. Я легенько здригнувся.

     Вони почали заходити до потяга?

     Але чому саме зараз? Чому не на зупинку раніше або пізніше ці потвори вирішили залазити сюди? 

    Коли монстр вже збирався прикінчити мене з тихим гарчанням, вітер різко відштовхнув його геть. Врівноваживши дихання після декількох секунд недостачі повітря у легенях, я озирнувся й випустив стовп диму, попереджаючи й при цьому відволікаючи потвор від себе.

    Забігши до одного з купе, я закрився, й спробував забарикадуватрся. Потім став думати, що варто робити. Так, стрибати з потяга ризиковано, хто його знає, що мене чекає там. Битися з потворами теж не варіант. Їх там надто багато, відбитися не встигну. Хоча, можна було б полум'я застосувати... Але повторюсь, їх надто багато. Боюсь, що сил у мене не вистачить на всіх.

    Відволікаючись від думок про те, що варто робити далі, відмічаю, що коли додому повернусь - якщо, звісно, зможу, - треба буде розширити об'єм своєї енергії, якщо це, звісно, можливо. Треба буде в Лурга запитати...

    Різкі поштовхи у двері змусили мене знову почати швидко думати, що варто робити далі. Потяг знову поїхав. Може, варто спробувати вистрибнути з вікна, і «змусити» вітер підхопити мене? Ризиковано. Хтось з монстрів десь там ще може бути, та й не факт, що я встигну використати енергію стихії. Але що я ще можу зробити окрім цього?

      Кинув погляд на вікно. Воно було доволі великим, тому якщо спробую підхопити своєю енергією якийсь камінь, як вчив колись Лург, мені вдасться розбити скло. Але чи встигну?

    Більш сильні поштовхи змусили мене почати діяти. Ставши на стіл, який стояв біля вікна ногами, я заплющив очі й через пару секунд відчув свою енергію. Змусив невеличку частку вийти з мене і просочившись на вулицю, спробував знайти якийсь камінь за декілька секунд, доки поїзд не від'їхав.

     Від голосного тріску я знову здригнувся. Декілька осколків скла потрапило на мене, але вони не ранили мене.

     Коли потвори прорвалися до купе, я вже вистрибнув у вікно, «під'єднуючись» до енергії вітру й змушуючи підхопити мене. У той час, коли я згадав, що не пробував «літати» таким чином без опори, було вже запізно. Тому я спробував тримати тіло без того, на що міг спертися.

     Спочатку здалося, що я впаду на землю й ще проїдусь по ній декілька метрів, доки нарешті зупинюсь. Але коли зрозумів, що цього не буде, зрадів, побачивши й відчувши, як вітер тримає мене.

    Але щастя моє було не довго. З-за того, що я не мав у подібній ситуації достатньо досвіду, я не втримався і все-таки впав. Але це було краще, ніж ще й по землі проїхатися. До того ж, біль був не такий вже й сильний. Тому, я зміг себе врятувати. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍