Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Я:    Нема за що. Це я тобі дякую.  

Під час таких суперечок Локвуд із Джорджем зазвичай перебували десь поблизу, лагідно всміхаючись, наче ті два татусі, що курять собі люльки, спостерігаючи за грою своїх малят у садку. Мені навіть здавалося, що   я    бачу, як вони мовчки вітають один одного з тим, як спритно їхня нова помічниця викручується з будь-якої сварки.  

І вона справді викручувалась. Це потребувало тільки часу.  

Єдиним, хто не поділяв цього захоплення, був череп у склянці.   Голлі    знала про нього, бо часто витирала круг його склянки порох, проте їй ніхто не казав, що це привид Третього Типу, який може розмовляти зі мною. Череп її зненавидів. Коли Голлі вранці заходила до контори, він за своїм посрібленим склом щоразу вибалушував очі й надував щоки. Кілька разів я помічала, як привид за спиною Голлі корчить моторошні гримаси, а коли вона обертається, по-змовницьки підморгує мені.  

— Що з тобою? — не витримала я одного ранку, коли переді мною на робочому столі стояла миска з вівсянкою. —Ти повинен сидіти й мовчати! Ти що, забув правила? Якнайменше проявів, ніяких лютих гримас і ніяких розмов!  

Привид ображено поглянув на мене:  

— А    я й   не розмовляв! Хіба це, по-твоєму. розмова? Чи оце? —    він показав мені цілу галерею гримас — одна бридкіша за іншу.  

Я прикрила очі рукою, в якій саме тримала ложку:  

—Ти вгамуєшся нарешті чи ні? Від твоєї пики в мене молоко у вівсянці скисне! Годі вже вдавати дурника, бо інакше замкну тебе в коморі! — яз новою силою взялася за вівсянку. — Зрозумій, черепе: Голлі Манро тепер у нашій команді, й ти повинен шанувати її!  

— Так само, як ти?—    вишкірилась оката мармиза. Сьогодні в її роті красувались два ряди зубів, що чергувались із дірками, тож щелепи привида скидались на застібку-змійку.  

— У мене з Голлі немає проблем, — відповіла я з повним ротом.  

— Та невже, ваша брехлива величносте! Колись я й сам полюбляв «бре-бре», але щоб отак!.. Ти ж ненавидиш її!  

Я відчула, як червоніють мої щоки. Опанувавши себе, я відказала:  

— Ну, може, часом вона трохи дратує мене. Вона надто вже любить командувати...  

— «Командувати» тут ні до чого! Я ж бачив, як ти дивишся їй услід. Так, що тобі просто-таки кортить пришпилити її до стіни оцією рапірою!  

— Аж    ніяк! Годі вже верзти дурниці! — я суворо повернулася до свого сніданку, та вівсянка чомусь утратила для мене будь-який смак. — До речі, а сам ти чому її не любиш?  

Привид розчаровано відповів:  

— Вона не звертає на мене уваги. Хоче, щоб я зник.  

— Так само, як і всі ми. А ще?  

— їй узагалі не до вподоби привиди. Ти бачила, що вона зробила    з   вашою колекцією? З отими трофеями які ви назбирали? Частину викинула, ще частину заховала до склянок і замкнула на залізні замки.. Вона хоче все тримати у себе в жмень Хто- зна. а може, сюди слід зарахувати й пана Е. Локвуда? Може, саме    з   цієї причини ти почуваєшся такою нещасною?—