Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Цілковита бридня. — відповіла я. І це справді було так. Череп, як завжди, безсоромно брехав. Він завжди намагався каламутити воду в нашому домі. А я завжди була дуже чемна з Голлі. Слово честі. Так, вона дуже гарненька. В неї розкішне волосся. Вона така струнка, ніби за все життя не з’їла жодного зайвого пончика. А що до цього мені? Мені байдуже. До того ж ця Голлі не така вже й бездоганна. Якщо пильно придивитись, можна помітити, що в неї трохи заширокі стегна. Тільки я не придивлятимусь. Я — агент. У мене є справи, серйозніші за якісь там секретарчині стегна.  

Проте апетит мій усе ж таки кудись пропав, і невдовзі я вийшла з-за стола.  

Я вирушила до тренувальної кімнати, щоб повправлятися з Есмеральдою й випустити, як то кажуть, трохи пари. Тривало це. одначе, недовго, бо незабаром туди зазирнула наша нова помічниця.  

— Привіт, Люсі.  

— Привіт, Голлі, — я далі кружляла круг манекена, вимахуючи рапірою й здіймаючи ногами з підлоги хмаринки крейдяного пилу. Мій спортивний костюм уже геть змок від поту. Зараз я виконувала вправу на час — десять хвилин роботи рапірою без зупинки. Чудова, якнайкраща вправа.  

— Лишенько, як ти спітніла, — мовила Голлі Манро. На ній була звичайна біла блузка та синій сарафанчик — без жодної бганки, ніби вона не просиділа щойно кілька годин у конторі. — Я цього ранку телефонувала своїм давнім знайомим з «Ротвела», й вони навели мене на чудову клієнтку.   Не    з Вайтчепела.  

Я зупинилась, позадкувала від манекена, відгорнула волосся з лиця й запитала:  

— Ну то й що?  

— Тому я й вирішила перервати твої вправи. Вона завітає сюди наступного ранку. Дуже хоче зустрітися з нами.  

— Вона розповідала, в чому річ?  

— Ні, лише сказала, що це «питання життя й смерті». В її домі коїться щось моторошне. Вона приїде рівно о десятій годині.  

— Гаразд, — я зупинила манекен, що гойдався на ланцюгу, й почала ходити круг нього навшпиньки, тренуючись зберігати рівновагу.  

— Ти прийдеш?  

Я зробила кілька випадів рапірою, націляючись у старий потріпаний Есмеральдин чіпок:  

— А куди ж я подінусь? Я тут живу.  

— Звичайно, звичайно. Просто я подумала, що це буде трохи зарано для тебе.  

— Аж ніяк. Я на цю годину завжди прокидаюсь.  

— Знаю. Тільки не завжди буваєш одягнена як слід. Боюся, що цій леді не дуже сподобається, якщо ти прийдеш поговорити з нею в своїй старій мішкуватій сірій піжамі, — вона реготнула.  

— Не турбуйся, Голлі, — відповіла я. — Ніяких проблем. Ні з одягом, ні   взагалі.  

Я зробила випад і прохромила рапірою Есмеральдину шию. Від удару манекен різко гойднувся — я аж випустила з рук рапіру, що так і залишилася стриміти в опудалі. Я зупинилася, опустила руки й дивилася, як воно гойдається далі.  

— Як чудово, що   я    не привид, — зауважила Голлі Манро. Знову забринів сміх, війнуло парфумами — і вона зникла.  

Рівно о десятій годині наступного ранку наша клієнтка прибула. Її звали панна Фіона Вінтерґарден; то була висока, струнка, трохи сухорлява леді років, як здалось мені, п’ятдесяти. У неї було коротке, гарно зачесане сиве волосся, що нагадувало дощову хмару. Убрана вона була в кремовий піджак і довіу чорну спідницю, а на переніссі її гострого носа сиділи маленькі позолочені окуляри. Вона сіла на краєчок канапи, щільно стулила коліна й поклала на них свої тоненькі рученята. Сиділа вона прямо, відвівши назад свої худі плечі, й вони, мов обрубані драконячі крила, стриміли з-під п