Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Що за порошок?

— Алхімічна суміш для телепортації, — лагідно поправляючи мій локон, що впав на очі, відповів Хьорст. — Рідкісна, але цілком реальна річ. Жодних зачіпок.

Я провозилася з цим відео півдня, доки не зрозуміла, що саме мене так непокоїло.

— Я зрозуміла, навіщо йому другий посуд!

— Так? — тайлорієць зацікавлено підійшов до мене і заглянув через плече на екран. — І навіщо?

Я перемотала відео до потрібного моменту й зупинила його.

— Дивись! Бачиш, із цього моменту до блакитних ниток додається легке перламутрове світіння? Це душа! Разом із силою вони забрали і його душу!

Раян забрав у мене планшет і ще раз переглянув цей кадр.

— Бачу, — серйозно кивнув він. — І що це нам дає?

— Тобі неймовірно пощастило, що у тебе є я! — від переповнення емоціями я почала активно жестикулювати. Раян усміхнувся. — Я впізнала роботу! Такі артефакти виготовляють на замовлення і тільки в одному місці — у Безіменному Місті!

— Навіть не буду питати, звідки у тебе такі знання, але ідея хороша. Можемо навідатися до них і дізнатися, хто останнім часом робив подібні замовлення.

— Так! Але спершу мені потрібно відтворити візерунок із глечика. На кадрах він миготить і розмитий... За характерним почерком ми швидше знайдемо майстра.

Мене переповнював азарт і передчуття чогось важливого.

— Життя налагоджується. Думаю, зараз саме час поїсти! — рішуче плеснувши в долоні, урочисто оголосила Хьорсту.

Настрій стрімко поліпшувався. Мене тішив прогрес у розслідуванні.

— Ти вже зголодніла? — здивувався він, адже я щойно доїла останню подаровану ним фруктову тарталетку.

— Ні, — похитала головою, — це ти знову не обідав. Поки не поїмо, ніхто до роботи не береться — гастрити я жах як не люблю лікувати. Сай!!

***

Закінчивши останній штрих, я розслаблено відкинулася на подушки. Нарешті. Обертаючи в руках тривимірну фігуру глечика, я прискіпливо оглядала його під місячним сяйвом, досліджуючи кожен вигин та нерівність. Ця копітка робота виснажила мене до краю. Вже кілька днів поспіль я затримуюся до пізньої ночі, намагаючись швидше завершити розпочате. Безперечно, в цьому є і свої приємності — вечірні розмови з Раяном, але мій син вже починає нервувати.

Замислившись, я не одразу почула дзвінок з робочого столу боса. Він пішов годину тому на екстрену нараду з директорами та досі не повернувся. Відповідати на чужі дзвінки — недоречно, тому я залишилася на місці. Якщо треба, він перетелефонує. Але абонент виявився наполегливим. Після третього відеодзвінка ввімкнувся автовідповідач, і над столом з'явилося обличчя розлюченого чоловіка в білому халаті.

— Рай! Ти невдячна свиня! Якщо і сьогодні не прийдеш на прийом — я за себе не відповідаю! Нам теж нелегко. Не будь егоїстом! Не думаєш про себе, подумай хоча б про матір! Дай відповідь, як тільки побачиш повідомлення. Я чекатиму.

Емоційний тон його промови поступово перейшов у відчайдушний шепіт. Раян хворий? Чому я цього не помітила? Звісно, я не проводила повну діагностику, але якби це було щось серйозне — я б обов’язково відчула. Боги, що не день — то потрясіння. Мої нерви цього довго не витримають.

Через кілька хвилин до кабінету впевнено увійшов єдиний власник "Хьорст Корпорейшн". Він був серйозно налаштований і похмурий, оскільки вів важливу ментальну розмову, приклавши два пальці до шиї. Побачивши мене, яка визирала з-за стелажа, він ледь помітно всміхнувся, кивнув і завершив переговори зі службою безпеки.

Сів перевіряти особисту пошту. Очевидно, переглянувши нещодавнє повідомлення, він насупився, тихо вилаявся і занадто різко відштовхнувся від столу, відкинувшись на спинку крісла. Заплющив очі, міцно стиснув підлокітники й почав глибоко дихати.

Я не стала його заспокоювати або вдаватися до магічної допомоги. Він би цього не оцінив. Чоловіки його характеру не люблять, коли хтось бачить їхні моменти слабкості. Особливо жінки. Тож я повернулася на своє місце і почала перепровіряти свою роботу.

Хоча я малювала на звичайному папері, завдяки спеціальним датчикам малюнок одразу ж перетворювався на тривимірну модель. Ці чіткі лінії, симетричний малюнок... Якби не знати, що ця картина пожирає душі, нею можна було б навіть захопитися.

— Закінчила? — Рай обережно присів біля мене.

— Угу, — працюючи з моделлю, я перевіряла останні параметри. — Погодься, він прекрасний?

— Смерть завжди по-своєму прекрасна.

Не могла не погодитися. Ми трохи помовчали.

— Я заїду за тобою о п'ятій. Врахуй, що там час йде за зовсім іншими законами. Орієнтовно ми пробудемо в Безіменному Місті два звичних нам дні. На непередбачені ситуації додамо ще день. Ти маєш з ким залишити сина? — я кивнула. Астар сам впорається, але, на всяк випадок, я попросила Еда приглянути за ним. — Одягнися тепло і зручно. Лишнього не бери. Про все інше подбаю сам.

Приємно, нічого не скажеш.

— Добре, — усміхнулася куточками губ і кивнула.

Я вже збиралася набратися сміливості, щоб зізнатися про підслухане повідомлення, коли Раян, піднявшись, простягнув мені руку.

— Охорону я вже відпустив, тож поїхали, відвезу тебе додому.

Зворотний шлях ми провели в обговоренні деталей завтрашнього дня. Час пролетів непомітно, і ось ми вже стоїмо біля воріт мого котеджу. Якщо чесно, зовсім не хотілося виходити з теплого й затишного салону під цей дрібний дощик...

— Візьми, — Рай протягнув мені фірмову парасольку приємного синього відтінку.

— Не треба. Тут недалеко, я швидко добіжу, — на мене подивилися, як на дитя. Тепер точно не візьму, з принципу.

— І в кого ти така? Мені іноді здається, що в тобі живуть дві зовсім протилежні особистості: одна — владна, розумна, розважлива, елегантна — справжня аристократка, а друга — весела, добра, безпосередня і до неможливості жива. Яка з них справжня ти?