Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

Питання полягало в тому, що із цим робити? Сказати комусь? Кому? Він майже проговорився докторові Гантеру, але передумав. Звичайно, завжди був Броуді. Або Фрейзер. «Ага, аякже». Дункан добре знав про прорахунки сержанта-детектива як поліціянта. Запах віскі в його подиху вранці викликав збентеження. Огидно. Це було так, наче він думав, що люди не помітять або не перейматимуться. Батько Дункана розповідав йому про де­яких офіцерів, які пережили професійне вигоряння й чиї амбіції зводилися до того, щоб не вскочити в халепу, поки не вдасться вийти на повну пенсію. Фрейзер як він є.

Дункан подумав, чи той завжди був таким, чи поступово скотився в цей стан розчарування. Звичайно, він чув, що про нього говорять; дечому вірив, до іншого ставився трохи скептично. Але йому завжди хотілося думати, що під алкогольними щоками все ще ховається поліціянт, який не втратив порядності.

Однак тепер він не був аж такий упевнений. Ось вони й опинилися на вістрі розслідування вбивства — просто на вістрі — і Фрейзер все ще поводився так, ніби це якась дурна незручність. Дункан зовсім цього не розумів. Дункан думав, що це найцікавіша справа в його житті. Це визнання викликало невеличке почуття провини. А жінка-то померла. Чи правильно почуватися таким збудженим?

Але це його робота, міркував він. Саме для цього він і пішов у кримінальну поліцію, а не заповнювати бланки на паркування чи розбирати п’яні сусідські сварки. Він знав, що є зло — можливо, не в біблійному розумінні, але все одно є. Він хотів мати можливість подивитися злу в очі й змусити його здригнутися. Є різниця. «Так, і я можу уявити, що Фрейзер сказав би про це». Усмішка повільно зникла з його обличчя. Тож що він збирався робити?

Краєм ока Дункан помітив якийсь спалах. Він подивився у вікно, чекаючи, що спалах блимне знову. Цього не сталося. «Блискавка?» Але грому не було. Він вимкнув світло, і фургон занурився в темряву, тільки світилося слабке блакитне полум’я парафінового обігрівача. Він міг розрізнити темний силует котеджу, й більш нічого.

Він вагався. «Це могла бути блискавка», — подумав він. Ніякого шуму нема, чи не так? Або, можливо, просто обман зору. Але ж це міг бути хтось ззовні, з ліхтариком.

«Знову репортерка? Меґґі Кесіді?» Він сподівався, що ні. Певною мірою він почувався пожвавленим від цієї перспективи, але все-таки повірив їй, коли вона сказала, що більше нічого не пробуватиме. Наївно, так, але його дуже розчарує, якщо вона порушить свою обіцянку. Але якщо не вона, то хто? Дункан не думав, що в котеджі лишилося достатньо доказів, щоб хтось мав перейматися, — хіба що привезти екскаватор, щоб спочатку розкопати завали.

Але тепер це — розслідування вбивства. Він не збирався ризикувати. Дункан спершу думав зв’язатися по радіо з Фрейзером, але відкинув цей варіант. Він міг уявити гнівну реакцію сержанта й не хотів ставати її об’єктом. Спочатку треба все перевірити. Натягнувши пальто, констебль узяв свій «маґлайт» і вийшов надвір.

Сила вітру мало не збила його з ніг. Зачинивши двері якомога тихіше, він на мить замовк, прислухаючись. Через вітер нічого не чути. Ще й надто темно, щоб побачити щось без ліхтаря. Він увімкнув його і швидко посвітив променем навколо. Промінь вибирав лише розпушену траву та самотню оболонку котеджу.

Вітер хутко видув із нього тепло фургона. І він забув надіти рукавиці. Тремтячи, хлопець підійшов до котеджу, провів променем ліхтарика по дверях. Він знову запечатав двері — чого Фрейзер не потрудився зробити, — і на стрічці не було жодних ознак втручання. Він посвітив ліхтариком усередину, переконавшись, що там нікого немає, а потім обійшов навколо зруйнованих стін. Нічого. Поступово констебль дозволив собі розслабитися. Зрештою, це, мабуть, була блискавка. «То так, або це, або твоя уява». Він завершив своє коло, ноги шурхотіли густою травою. Коли він знову дійшов до дверей, найбільше його хвилювало те, як йому холодно. Пальці заніміли на сталевому корпусі ліхтарика. Усупереч цьому він змусив себе востаннє посвітити променем перед тим, як знову сховатися у фургон. Дійшов­ши до нього, він раптово завагався: його вразила думка, що там хтось може чекати.

«Якщо так, сподіваюся, вони поставили чайник».

Стиснувши важкий ліхтар, він штовхнув двері.

Автофургон був порожній. Шипляче блакитне сяйво парафінового обігрівача віддавало привітне тепло. Дункан із вдячністю поспішив усередину й зачинив двері. Потираючи крижані руки, щоб відновити в них відчуття, він увімкнув світло й підняв чайник, перевірив, чи достатньо в ньому води. Вода була, але він нагадав собі, що завтра їм потрібно буде наповнити пластиковий контейнер. «Фрейзер, мабуть, цілий день чай хлебтав», — похмуро подумав він.

Дункан поставив чайник на маленьку газову конфорку автофургона й узяв коробку сірників. Дістав один, тернув об стінку, раптовий спалах випустив сірчаний дим.

Хтось постукав у двері.

Дункан підскочив. Поколювання на кінчиках пальців нагадало, що він досі тримає сірника. Він струснув його, отямившись від здивування.

Він мало не крикнув, щоб запитати, хто це. «Але поруш­ник навряд чи підійде й постукає», — докорив він собі. Попри це, він знову взявся за ліхтар. Про всяк випадок. Заспокоєний вагою ліхтаря, він пішов від­чиняти двері.

15

Я сидів за столом у медпункті. У темряві ледь проглядало оточення. Запорошені сутінки ніби вкрили все. Жалюзі на вікнах і дверях були зсунуті, а череп і щелепна кістка все ще лежали на сталевому столику-візку. На столі переді мною стояв мій ноутбук із темним і мерт­вим екраном. Галогенна оглядова лампа нависала над столом, де я її залишив, але тепер вона не горіла.

Не було чутно жодного звуку. Я озирнувся, розглядаючи кімнату. І, попри брак здивування, яке іноді супро­воджує такі моменти, я, не замислюючись, уже знав, що сплю. У кутку кімнати я відчув присутність якоїсь постаті ще до того, як побачив її. Вона губилася в тіні, але я все одно бачив. Жінка, міцна і м’ясиста. Кругле привабливе обличчя зіпсоване внутрішньою грубістю.

Вона дивилася на мене й мовчала.

«Що ти хочеш?» Жінка не відповіла.

«Я зробив усе, що міг. Тепер справа за поліцією». Усе ще дивлячись на мене, вона вказала на череп на столі.

«Я не розумію. Що ти хочеш, що я маю зробити?» Вона відкрила рота. Я чекав, що вона заговорить, але замість слів із вуст пішов дим. Я хотів відвести погляд, та не міг.

Дим валив із неї: з очей, носа й рота, з кінчиків пальців. Я відчував запах її горіння, але полум’я не було. Тільки дим. Він заповнював кімнату, ховаючи її від мене. Я знав, що маю щось зробити,