Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

країні. Шлях до отримання права буріння поблизу берегів Екваторіальної Гвінеї був дуже простим і пролягав через президентський палац у Малабо. «У таких місцях, як Екваторіальна Гвінея, — пояснював в інтерв’ю журналу «Мазер Джонс» Кен Сілверштейн, багаторічний оглядач галузі, — той, хто прораховує, як дати президенту і його оточенню найбільше грошей, отримує контракт».

І ось яким чином чорне золото, випорожнення диявола, природні ресурси — як би ви це не назвали — величезні бочки нафти під морським дном в Екваторіальній Гвінеї зрештою принесли величезні бочки золота родині Обіангів.

Почніть із безжального диктатора, відірваного від міжнародних норм і байдужого до осуду за низку порушень у сфері прав людини. Тепер додайте хабарі нафтових компаній і прибутки від нафти, які раптово роблять диктатора шалено багатим, дають йому нові стимули завбільшки у мільярди доларів не лише втримати владу, а й утримувати кожен найменший владний важіль у країні, щоб забезпечити надходження безперервного потоку прибутків від нафти до себе й через себе, без втручання будь-яких політичних конкурентів. І — бінго: ресурси, дані Богом усій нації, стають приватним багатством однієї родини.

З позицій нафтових компаній домовленості такого роду — це відсутність зайвих клопотів: якщо усі рішення з нафторозробки ухвалюються президентом, то всі хабарі — це як досвід впровадження єдиного вікна. В Екваторіальній Гвінеї немає урядового органу, здатного перевірити Теодоро Обіанга чи навіть його допитати. У нього не було суттєвої потреби тиснути на західні компанії, щоб від імені свого народу отримати вигідні угоди; не схоже на те, щоб він прагнув профінансувати міжнародний рух за використання державного фінансування для забезпечення якісної дошкільної освіти для всіх сімей. Там, де міністри більшості нафтовидобувних країн в Африці могли вимагати від 50 до 90% від отримуваних іноземними компаніями доходів, Обіанг був радий зголоситися на третину, чвертку й навіть 15%. За даними доповіді Міжнародного валютного фонду за 1999 рік, в Екваторіальній Гвінеї «на сьогодні найбільш щедрі податкові пільги і положення про розподіл прибутків».

Хоч президент Обіанг і погрожував «повернути додому трупом» підозрюваного у чаклунстві останнього посла Сполучених Штатів, найбільшу приязнь президент зрештою виявив саме до представників американського бізнесу. А після теракту 11 вересня, коли Сполучені Штати, які в 2001 році видобували трохи менше 6 мільйонів барелів у день, а споживали трохи більше 19 мільйонів, раптово почали шукати імпорт звідки завгодно, аби лише не з Близького Сходу, в Обіанга з’явилося до співпраці ще більше причин. Пригадуєте, це були часи, коли адміністрація президента Буша почала загравати до президента Путіна обіцянками побудувати сибірські нафтопроводи та іншу інфраструктуру, щоб Сполучені Штати могли купувати в Росії більше нафти. Від Латинської Америки толку могло бути ще більше. Та й Африка також була значним, ледве використовуваним новачком на горизонті.

«Нам усім спало на думку, що наші традиційні джерела нафти не такі надійні, як ми про них думали», — пояснив конгресмен Ед Ройс (республіканець від штату Каліфорнія) на симпозіумі керівників нафтових компаній, чиновників, науковців і представників кількох африканських держав через чотири місяці після 11 вересня, у січні 2002-го. «Нафта там, де її можна знайти. Нафтові компанії не завжди можуть інвестувати в країни з демократичним урядом. Було б ідеально, якби можна було гарантувати, що правитель африканської країни, в яку інвестувала нафтова компанія США, справді був прихильником демократії і завжди поважав права людини. На жаль, це нереалістичні очікування».

Його колега, конгресмен Вільям Джефферсон (демократ від штату Пенсільванія) погодився, але побачив у цьому потенціал: «У той час, як в Африці може й прагнули демократії, але зазнали невдачі, на Близькому Сході і думка така не виникала. Розмови про демократію навіть не торкаються вуст очільників цих країн. Тож в Африці принаймні є шанс на те, про що ми тут говоримо: верховенство закону, гласність. Ми маємо шанси подолати деякі проблеми неефективного державного управління за допомогою демократичних впливів». Особистий демократичний вплив Джефферсона складатиметься із хабарів завбільшки у сотні тисяч доларів від компаній, охочих вести бізнес в Африці; у морозилці конгресмена знайшли загорнені в алюмінієву фольгу 90 тисяч доларів готівкою. Цей найбільш горезвісний випадок «падіння на мороз» в національній історії зрештою відправить конгресмена Джефферсона у федеральну тюрму на п’ять років.

Усього через два тижні після африканського нафтового колоквіуму в січні 2002-го, група з п’ятдесяти чоловіків і жінок, зокрема інвесторів, керівників нафтових компаній і жменьки чиновників із держдепартаменту, вітали президента Обіанга на обіді в Клубі військово-морських сил у Вашингтоні. Це анітрохи не було схоже на його візит до Вашингтона роком раніше, коли Обіангу коштувало зусиль потрапити на прийом до помічника міністра сільського господарства. Як ішлося у тогочасному репортажі Сілверштейна, в клубі один із нафтових керівників підняв тост за майбутнє Екваторіальної Гвінеї. «Вона буде африканським Кувейтом, — сказав він. — Казкова країна». Інший подарував Обіангу дерев’яну поштову скриньку й після цього подякував чиновникам із Держдепартаменту за те, що вони «присилували» своє керівництво знову відкрити посольство в Малабо. Президент Обіанг знав, чого від нього того дня чекали. Він запевнив усіх присутніх, що сподівається на ще більшу й активнішу присутність американських компаній у своїй країні, простеливши цими словами червону доріжку для спраглих до нафти бізнесменів та інвесторів зі Сполучених Штатів. «Ми можемо пообіцяти американським компаніям, — сказав він, — що їхні капіталовкладення надійні».

Шлюзи відкрилися потому, як уклали обопільну угоду. «Сполучені Штати не критикуватимуть відкрито режим, — як стисло сформулюють це автори Пулітцерівського центру досліджень, — а режим гарантуватиме нафтовій промисловості Сполучених Штатів майже ексклюзивний доступ до національних нафтових запасів країни». Щосуботнього ранку в Малабо прилітав рейс «Х’юстон Експрес» (без пересадок із Техасу!) з усе новими нафтовиками на борту. Закриті житлові квартали, що перебували під охороною і до переліку зручностей яких входили надані компанією вода, електрика і мобільний зв’язок, наповнилися американцями. Бурильники вчащали на своїх вантажівках до місцевих барів, таких як «Ла Бамба» і «Шангрі-Ла», де могли купити «Будвайзер», «Міхелоб» чи «Курс», точнісінько, як вдома. На парадах до Дня незалежності Гвінеї раптом замайоріли американські прапори і безліч банерів і плакатів, прикрашених назвами й торговельними марками «Халлібартон», «Шеврон», «Марафон» і «ЕкксонМобіл».

Усього лише за п’ять років щорічний видобуток нафти в країні зріс приблизно вчетверо. Найбільшим гравцем у нафтовій грі біля берегів Екваторіальної Гвінеї була «ЕкксонМобіл»; її виручка у цій країні виросла до позначки приблизно у 10% від загального виробництва «ЕкксонМобіл» в усьому світі. Як подяку за це і в обмін на це, генеральний директор «ЕкксонМобіл» подбав, щоб президент Обіанг, його родина і