Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Такі дії ускладнювали процес поширення більшовицького впливу на народні маси. До того ж ще не було досягнуто угоди про «злиття» з боротьбистами, які могли скористатися такими недолугими заборонами. Тому керівництво УСРР щосили намагалося викоренити згадані прорахунки. Однак представники названих наркоматів виконувати директиву Раковського не поспішали. На допомогу прийшов В. Ленін. 22 лютого 1920 р. він передав до Харкова пряму вказівку голові Укррадтрударму та члену Реввійськради Південно-Західного фронту Й. Сталіну, який і уособлював на той час вищу (тобто таку, що може вказувати керівництву об'єднаних наркоматів) владу на території УСРР: «Необхідно негайно завести перекладачів в усіх штабах і військових установах, зобов'язавши безумовно приймати всі заяви і папери українською мовою. Це безумовно необхідно — щодо мови всі поступки і максимум рівноправності». Бачимо характерну обмовку «вождя світового пролетаріату»: дозвіл широко застосовувати українську мову на території України він, як і в грудні 1919 р., знову назвав «поступкою».

На день раніше від звернення В. Леніна постанова про рівноправність мов була ухвалена українськими вищими владними органами. Одним із перших рішень після формального відновлення діяльності ВУЦВК (чи, точніше, його Президії) став декрет «Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоросійською». У ньому відзначалося, що дія декрету поширюється на всі громадянські та військові установи, а за відмову або ухилення від прийому справ на будь-якій із двох мов «винні будуть притягатися зі всією суворістю військовореволюційного часу». Втім, загроза суворих покарань за «мовні злочини» була винятково пропагандистським кроком.

Та навіть після таких рішень вказівки антиукраїнського (в мовному сенсі) характеру не припинилися. Так, на початку березня відповідальний за Україну член колегії Наркомату шляхів сполучення РСФРР Аркадій Розенгольц видав наказ про заборону залізничникам на території УСРР робити усні доповіді керівництву українською мовою. Раковський звернувся до ЦК РКП(б) й отримав карт-бланш для ліквідації цієї ситуації. Результатом стала директива до губревкомів та губпарткомів, у якій відзначалося: «На доповнення до циркуляру про рівноправність на території Української республіки української та російської мов цим роз'яснюється, що в усних зносинах українська мова може вживатися так само, як і російська, і незнання української мови не може слугувати підставою для відмови від прийняття заяв та доповідей. Цим ліквідуються існуючі недоречності й українська мова на залізницях в усіх відношеннях прирівнюється до російської мови». Додамо, що, на жаль, навіть після 25 років незалежності проблема усного вживання української мови в деяких державних установах ще не втратила актуальності. 1920 р. була зроблена також спроба поширити українську мову у військову сферу — після запеклого спротиву частини військової верхівки таки вдалося відкрити курси Червоних старшин із викладанням українською мовою. Це мало чималий пропагандистський вплив в у мовах війни з польсько-українським військом.

12 липня політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про українську мову в школах. Було вирішено доручити Г. Гриньку (на той час — нарком освіти) розробити та внести до розгляду Раднаркому декрет про обов'язкове викладання української мови в усіх українських школах. Після певних перипетій (була навіть створена комісія з підготовки заходів на виконання постанови ЦК КП(б)У про поширення української мови, що проіснувала трохи довше двох тижнів) 21 вересня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про введення української мови в школах та радянських установах». У ній чимало говорилося про поширення української мови в різного роду установах, про організацію вечірніх шкіл для радянських службовців з її вивчення, про поширення переважно українською мовою агітаційної літератури, виданої Наркомпродом та Наркомземом, про збільшення книговидання українською мовою, про необхідність мати в кожній губернії не менше однієї україномовної газети тощо. Однак положення про те, що українська мова обов'язкова для вивчення в усіх школах, у тому числі й російськомовних, у постанові не було.

Щоб положення про рівноправність української мови успішно втілювалися в життя, а самі українці не боялися говорити рідною мовою, яка до революції панівними верствами не визнавалася взагалі або називалася «холопською» чи «телячою», а після революції «контрреволюційною», потрібно було змінити ставлення до неї тих, хто раніше продукував ці антиукраїнські ідеї. Сигналом до зміни більшовицької парадигми стала, звичайно, постанова ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», у якій Кремль вперше офіційно засудив зневажливе ставлення до української мови, що означало офіційне зняття з неї тавра «буржуазності». Однак думку, що українська мова є рівноправною з російською, серед значної кількості більшовиків (і, звичайно, не лише їх) потрібно було ще поширювати. У більшовицькій пресі, яка й була тоді основним засобом комунікації влади із суспільством, про це стали багато писати. Звернімо увагу на деякі з таких публікацій.

15 грудня 1919 р. «нагальний випуск» «Бюллетеня Секретариата ЦК КП(б)У» вийшов двома мовами, причому то був той рідкісний випадок, коли усі матеріали дублювалися. Зокрема, саме в цьому номері було вперше надруковано переклад українською мовою партійного рішення з «українського питання». Переклад, звичайно, не був досконалим, але його наявність сама по собі характерна. Цікава деталь, яку слід віднести вже не до хиб перекладу, а до характеристики тогочасної системи уявлень: назва резолюції, як зазначили раніше, була перекладена як «Резолюція ЦК РКП про Совітську Владу на Вкраїні». Традиція такого перекладу сягає 1917—1918 рр., коли термін «радянська влада» в україномовній пресі не вживався. У грудні ж 1919 р. — січні 1920 р. цей термін мав ще й інше значення — в контексті співробітництва та протистояння з боротьбистами.

Щоб був зрозумілим контекст протистояння, звернемося до слів М. Полоза, якими він відповідав на звинувачення Х. Раковського на засіданні виконкому Комінтерну від 5 лютого 1920 р.: «И в обвинение нам ставится, что мы вместо „советская“ говорим „родянская“. Дело в том, что Рада по-русски Совет и в русских органах мы говорим советская власть, а в украинских „родянська влада“» (цитується за стенограмою мовою оригіналу, оскільки саме мовні особливості тут основні). Таке пояснення було далеко не зайвим для членів виконкому, для яких слово «радянська» було справді невідомими, а в стенограмі так і залишилося «родянська». Слова Полоза були відповіддю на звинувачення з боку X. Раковського в тому, що в боротьбистів весь час було «противопоставление Родянской власти Советской». Насправді в тих публікаціях боротьбистів, де можна було віднайти сліди протиставлення «радянської» і «совітської» влади, йшлося про першочергову потребу спиратися на місцеве населення в державному будівництві. Власне, саме після влиття боротьбистів до складу КП(б)У за російськомовним «советы», «советский» закріпився переклад «ради», «радянський» замість поширеного раніше «совіти», «совітський».

Поряд із такими мовними казусами в партійному друці почалася своєрідна просвітницька кампанія, яка мала на меті пропаганду тези про