Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

- А ти ж знаєш, що діти засинають в тринадцять років як дорослі, - спитала Мілана, - якщо я не помиляюсь тобі на днях виповнюється дванадцять років. Це як вирок – залишиться один рік.

- Ну і хай, - просто відповів Євген, - мені то що? Я не хочу повернення дорослого світу. Після мене буде мій спадкоємець. Все чудово.

Мілана була вражена та якоюсь мірою розуміла губернатора. Вона мовчала та дивилась на нього.

- Тоді я не розумію, - сказала вона, - чому ти не відпустиш нас. Ти все спалив. Те що ти побачив у мене – не має рішення. Ми тобі не загроза.

- А це вже друге питання, - губернатор хитро всміхнувся, - Я ще раз повторюю, що мені було не приємно, що якась зграя дітлахів нахабно вривається в життя міста, лізе туди куди не треба, а потім хоче звалити. Ти з мене дурника хочеш пошити? Не вийде. Я придумав краще – ти будеш брати участь в Дитячих Іграх! – Євген всміхнувся та почав очікувати реакцію дівчини.

- Що? – тільки й сказала Мілана, - Брати участь в цьому цирку?

- Ні, ні, ні, - губернатор захитав головою зі сторони в сторону, - не цирк, а Дитячі Ігри, - він підняв палець догори, - жителям міста Сонця потрібен хліб та видовища! Яке у нас гасло? Нам потрібні діти! Нам потрібні діти! – губернатор голосно засміявся, та додав, - Я спочатку хотів всіх схопити, але потім вирішив, що так буде не цікавіше. На цих Дитячих Іграх вони побачать своїх друзів – Мілану та Іллю. А потім самі будуть приймати участь, в наступних.

Губернатор задоволений собою, ляснув в долоні та піднявся з ліжка. Побажав гарного дня, ще раз повторив «Нам потрібні діти!» та вийшов з кімнати. Замок клацнув, а Мілана залишилась в повній темряві своєї камери. Настала тиша, та згодом можна було почути тихий плач дівчинки.

На сто сімдесят другий день саме в день народження губернатора, Мілану вивели з будівлі поселення та запхнули в залізну клітку, яка була закріплена на візку. Дівчина зрозуміла, що це традиційна процедура. Повісили замок та вивезли з території Інституту. Візок провезли через все місто, показуючи, що Мілана саме полонена, а тому вона буде приймати участь в сьогоднішніх Дитячих Іграх. Вздовж дороги стояли діти та кричали радісно «Нам потрібні діти!», «Нам потрібні діти!», «Нам потрібні діти!»  

Це була дорога ганьби, по іншому й не назвеш. Поки Мілану везли, вона побачила і своїх воїнів племені Вітру. Аня та Роня тримались за руки та плакали, поряд стояла мовчазна Ксенія, яка тримала Алішу на руках. Морда кішки була така сумна, що здавалось наче вона от-от заплаче. Мілана теж заплакала та сором’язливо помахала їм руками. Але потім швидко опустила руку. Губернатор обіцяв поки їх не чіпати, але вона мала якось попередити про це. Але як?

Також, коли дівчину завозили до школи, вона побачила Степана. Він стояв не відводячи очей від Мілани. Ні емоцій, ні жестів. Лише пильний погляд. Дівчині здалось, що він хоче зрозуміти щось. Але що? Та коли візок повернув в сторону, в останню мить, Мілана побачила як Степан ледь підняв голову вверх, показуючи що вона має триматись. Або вона просто собі це вигадала.

Двері стадіону відчинились, та Мілану повезли до в’язниці. Звичайно, відкрили двері клітки та камери. Вона вилізла, потягнулась та пішла у відкриті двері. Перед дівчиною відкрилась невелика кімната, на підлозі солома, на соломі декілька старих матраців. Вікон не було, то ж на місці вікна горить лампа червоним темним світлом. В кутку сидів хлопець, та коли він повернув голову на гостя, Мілана впізнала Іллю.

Як тільки двері зачинились за полоненою, Ілля підскочив зі свого місця та побіг до командирки племені Вітрів. Він міцно обняв її та відійшов, поглянути на дівчину.

- Ти прийшла за мною? – спитав Ілля всміхаючись, - Я вже думав ви покините мене.

- Ох, Ілля, не зовсім все так, - Мілана сором’язливо зітхнула та перевела погляд на матрац, - я прийшла скласти тобі компанію.

Хлопець відійшов ще на крок назад та запитав, чи не жартує вона над ним. Але коли зрозумів, що тут не до жартів, схопився за голову руками та почав ходити по колу. Дівчина ж розуміла, що сьогодні ввечері буде відбуватись. Зупинила Іллю, вони сіли і вона розповіла всю історію, що з нею трапилась.

- Ти знайшла ліки чи антивірус? – запитав Ілля з надією.

- Ні, нічого, - Мілана подивилась в очі хлопцю, - тільки дивні записи з травками від одного з лаборантів.

- Кепські справи, - погодився Ілля, - то з твоїх слів, саме сьогодні ми з тобою будемо грати в Дитячу Гру?

- Ага, - Мілана знервована, всміхнулась, - але якщо ми переможемо, ми станемо вільними.

- Ти впевнена в цьому? – спитав Ілля, знаючи про діалог з губернатором, - якось не віриться.

- Мені подобається твій настрій, - Мілана поклала руку хлопцю на плече, - ти не вважаєш, що перемога не можлива. Ти більше переживаєш, що губернатор не дотримає свого слова.

Діти засміялись та лягли на матраци, які підсунули один до одного. Згадались бійки з Зграєю Вовків, війна з Імператорською Школою. Тому і в цих дурних Дитячих Іграх знайдуть перемогу. Вони разом, і губернатор вже помилився, коли наказав їх закрити разом.

- Що мені відомо про полонених, які приймають участь у іграх, - продовжила Мілана після спогадів, - в Дитячих Іграх полонених використовують для розваги. Нас випускають на поле, де буде один чи декілька чемпіонів. Зброю нам не дадуть. При собі ноги, руки, голова.