Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців різної довжини, кілька пензлів і сталевих пер, чорнило й акварельні фарби. Наостанок дістала свій менший блокнот, переплетений у вигляді книжки, що містив ескізи краєвидів, які вона зробила впродовж тижнів, проведених на борту «Усолоди вітру».

Це були простенькі малюнки, які вартували для неї більше, ніж ціла скриня сфер. Шаллан узяла зі стосу аркуш, тоді обрала п’ятикутний вугільний олівець і повертіла його у пальцях. Вона заплющила очі й викликала в пам’яті образ Харбранта, яким запам’ятала його в ту мить, коли їхній корабель тільки-но пришвартувався. Хвилі, що набігають на дерев’яні палі, запах солі в повітрі, матроси, які лазять по вантах і збуджено перегукуються між собою. І саме місто, що здіймається схилом угору, будинки, які громадяться один на одний, щоб і дещиці землі не пропало марно. А ще далекі дзвоники, чиє подзенькування тихо розноситься у повітрі.

За мить вона розплющила очі й взялася малювати. Пальці рухалися самі по собі, спершу накидаючи грубші лінії. Схожа на розпадину долина, у якій розташоване місто. Порт. Тут — квадрати, що стануть будинками, а там — коса лінія, що позначає ту горбисту магістраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталі. Тіні на місці вікон. Лінії, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екіпажів, щоби передати сум’яття запруджених вулиць.

Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну кам’яну брилу й спочатку надає їй невиразної форми. Тоді обробляє її знову й знову, за кожним заходом висікаючи все нові елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирні лінії, потім деякі деталі, тоді ще більше — і так до найтонших штрихів. Шаллан ніколи не вчилася графіки: просто робила так, як підказували почуття.

Місто під її рукою набувало форми. Вона умовляла його постати — лінія за лінією, штрих за штрихом. Що б вона без цього робила? Напруження полишало тіло, немов збігало її пальцями, всотуючись в олівець.

За роботою вона забувала про час. Інколи вона ніби впадала в транс, і все довкіл відступало. Її пальці немов рухалися на власний розсуд. Малюючи, набагато легше думалося.

Їй знадобилося не так багато часу, щоби перелити свій Спогад на аркуш. Вона піднесла його до очей — вдоволена, заспокоєна, з ясною головою. Закарбований у пам’яті образ Харбранта зник із її свідомості: вона вивільнила його в ескіз. І в цьому теж було щось від розслаблення. Розум ніби перебував у постійній напрузі, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати їх.

Далі вона намалювала Ялба, який стоїть у жилеті на голе тіло й, активно жестикулюючи, втовкмачує щось невисокому рикші, котрий підвіз її до Конклаву. Вона працювала й усміхалася, згадавши привітний голос моряка. Зараз він, напевно, вже повернувся на «Усолоду вітру». Адже дві години минули? Здається, так.

Її завжди більше захоплювало малювати тварин і людей, аніж предмети. Перенесення живої істоти на папір якось бадьорило. Місто складалося з ліній і клітинок, а людина — з кіл і кривих. Чи вдасться їй правильно зобразити ту усмішку на Ялбовому обличчі? Чи зуміє вона передати його ліниву вдоволеність, те, як він залицяється до жінки, набагато вищої від нього за суспільним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалії ногами, у довгому лапсердаку й мішкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зі збільшення чайових: він ж пропонував не просто поїздку, а цілу екскурсію.

Малюючи, вона відчувала, що працює не лише з вугільним олівцем і папером. При створенні портрета основним інструментом виступала душа. Існують рослини, від яких можна відщипнути крихітний кусочок — листок чи частинку стебла, — посадити його й виростити їхню точну копію. Коли в неї залишався Спогад про людину, вона немов брала садові ножиці та відділяла пагін її душі, а тоді висаджувала і плекала його на альбомному аркуші. З вуглини проростали сухожилля, із товщі паперу — кістки, з чорнила — кров, із шерхлості аркуша — шкіра. Із рухів її пальців поставав ритм, такт, і шкрябання олівця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.

Біля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до її роботи. Вважалося, що — як і решта спренів — вони завжди поруч, але зазвичай невидимі. Інколи вдавалося принадити їх, а інколи — ні. У малюванні це залежало від майстерності.

Спрени творення були середніх розмірів, завбільшки з її палець, і світилися тьмяним сріблястим світлом. Вони постійно змінювали подобу, набуваючи нових форм — зазвичай тих речей, що їх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж сріблястого кольору, завжди того ж малесенького розміру. Вони точно копіювали форму предметів, але дивно їх пересували. Стіл котився, мов колесо, а ваза розбивалася і склеювалася знову.

Малювання Шаллан назбирало їх із півдюжини: привабило актом творчості — так яскраве полум’я притягує спренів вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Ті були нематеріальними: варто було лишень торкнутися когось із них рукою, як його фігурка розмазувалась — розповзалася, мов розсипаний пісок, — а потому знову з’являлася. Проте на дотик не відчувалося нічого.

Нарешті, задоволена, вона підняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальовані Ялб і рикша, з натяками на метушливе місто позаду. Вона правильно вловила вираз їхніх очей. А це найважливіше. Кожній із Десяти сутностей відповідала певна частина людського тіла: кров — рідині, волосся — дереву тощо. Очі співвідносилися з кришталем і склом, адже вони — вікна в людський розум і душу.

Дівчина відклала аркуш убік. Дехто збирав трофеї. Інші збирали зброю чи щити. Багато хто збирав сфери.

А Шаллан збирала людей. Людей і цікавих істот. Напевно, так сталося через те, що значна частина її юності пройшла неначе в ув’язненні. Вона розвинула в собі звичку запам’ятовувати обличчя, щоби згодом відтворити їх на папері. Це почалося після того, як батько застав її за малюванням садівників. Його дочка? Малює портрети темнооких? Він просто оскаженів — це був один із тих нечастих випадків, коли жертвою його горезвісної вдачі стала донька.

Після того людей вона зображала лише на самоті, а решту часу, не криючись, малювала комах, ракоподібних і рослин, що їх бачила в садах маєтку. Батько не заперечував проти цього (адже зоологія й ботаніка — годящі для жінки заняття) і заохочував її обрати природничу історію своїм Покликанням.

Вона взяла третій незайманий аркуш. Він, здавалося, благав замалювати його. Чистий папір був усього лише потенційною можливістю, від якої ні