Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.

— Ваша Світлосте? — звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. — Ви щось шукаєте?

— Певно, нове відчуття перспективи, — з відсутнім виглядом сказала Шаллан. — Як…

— Цю кімнату називають Завісою, — тихо пояснив служник. — Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.

— А де книги?

— До Паланеуму вам ось сюди, — жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.

Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.

— Створено за допомогою Душезаклинача? — запитала вона.

Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку — мов тіні, що плавали в кришталі.

Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:

— Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.

— А скільки він коштує? — вагаючись, запитала Шаллан.

— Тисячу сапфірових броамів.

— Так дорого?

— Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, — вибачливо сказав чоловік. — А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій… що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.

У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого об’єму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.

Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.

Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.

— Де б я могла зачекати, — запитала вона, — якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?

— Ви можете скористатися однією з ніш для читання, — запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. — Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.

— Дякую, — сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. — А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?

— Я можу дізнатися, — відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.

Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути…

Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.

Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду — дивитися можна, а торкатися — зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…

Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руці — такий гострий, що розтинає каміння, мов масло.

«Ні, — промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. — Ні. Не треба згадувати минуле».

Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.

— Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, — сказав він. — Можете почекати там, якщо бажаєте.

— Так, дякую, — мовила Шаллан.

Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній дерев’яній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’яній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали м’яке, фіолетове світло.

Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.

Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав кам’яну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася дерев’яними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.

У ніші стояли довгий і вигнутий кам’яний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудь — хоч би там що, — аби переконати Джасну.

«Передусім, — вирішила вона, — мені треба зібратися з думками».

Шаллан витягнула з портфеля