Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

і живих, і ненароджених. Нарешті сусіди рушили додому. Рибак так і не зрозумів, для чого Чуні п’ятдесят доларів, які він потягнув із запасів потай від дружини, бо точно був би скандал, гроші призначалися на покупку взуття для неї, костюмчика для доньки і куртки для нього. Все стало ясно за три години, коли Рибак таки заснув, причому — міцно й солодко, надолужуючи недоспане.

— Я вимкну цей гадський дзвоник!

— Стукати будуть.

— Поспати мені дадуть в цьому житті?!

Звичайно, в дверях стояв сусіда Чуня. Він був на диво урочисто вдягнутий: незважаючи на липневу спеку — в костюмі, при краватці і в домашніх капцях з діркою на правому.

— Пішли, пом’янемо новопреставленого.

— Ти зовсім здурів?

— Чого?

— Поминки по псові… Курям на сміх.

— Деякі пси кращі за людей, — настрій у сусіди був філософський. — Бери дружину — і гайда, вже всі збираються.

— Хто — всі? Близькі покійного? Пси благородних порід?

— Є люди… І не смішно зовсім. Нічого ви не розумієте, — він зітхнув.

Дружина на диво не опиралася. Катьку привели до Рибаків, вона була дуже сумна і тихо згорнулася в кріслі калачиком. Донька Рибака теж сиділа тихо, навіть улюблені мультики дивилася, стишивши звук телевізора.

На позичені гроші сусіди постаралися. На столі було багато м’яса, окремо, скраєчку, стояв великий полумисок, повний кісток. Поряд Галка примостила почату пачку собачого корму. За столом розсілися дві пари сусідів знизу, одна з шостого поверху, троє з сусіднього під’їзду і куми господарів, що жили за Києвом, в Ірпіні. Рибак із дивним задоволенням зрозумів: не лише він сам почувається тут повним ідіотом.

— Усе, що наш Русланчик любив, — Галка для чогось поправила тарілку з шинкою. — Такий розумний був, знаєте, ми вечеряємо, чи там снідаємо, чи просто щось їмо, а він так — раз! На задні лапи стане, передніми об мої ноги обіпреться, і дивиться так жалісно… Ми з ним з однієї тарілки завжди їли, чистоплотний собака був — не те що свекор.

— До чого тут свекор? — сусіда Чуня навіть припинив наливати.

— Прийде вічно в смердючих шкарпетках, Русланчик на нього гавкав. Кажу: «Па, ви б до ванної сходили, собака в нас чистоту любить!». А свекор ще «Приму» смалить, наш песик цього смороду жах як не любив.

— Не можна з твариною одним посудом користуватися, — приятель з шостого поверху повчально підніс пальця. — Я читав десь.

— А більше ти нічого не читав? Про СНІД, інші болячки, про те, що горілку пити шкідливо? Там напишуть, там таке напишуть…

— Ти даремно про свекра, — Чуня ніяк не міг заспокоїтися. — Це твоя матір Русланчика простроченими сардельками колись нагодувала. І ще хвалилася: «Ось, так дешево, думаю, люди не їстимуть, то візьму собаці!». Її б тими сардельками годувати! В Русланчика два дні потім пронос був…

Рибак голосно зітхнув, усі подивилися на нього, дружина штовхнула під столом ногою. Сусіда Чуня згадав про причину зібрання і набув урочистого вигляду, підвівся з чаркою в руці:

— Шановні сусіди. Дякую за те, що прийшли розділити з нами наше горе. Про собак різне кажуть, особливо про ці породи, мовляв, злі та жорстокі. Але ми знаємо, що робиться сьогодні в світі, тож погодьтеся: люди здатні наробити більшої шкоди, аніж нещасний собака. Я вважав його членом нашої родини, тут усе, що він любив їсти, давайте пом’янемо.

Випили мовчки, закусювали теж у повній тиші. Коли випили по другій, Рибакові почало здаватися, що здохлий ротвейлер справді міг бути хорошим собакою, і гарчав він не завжди на тих, на кого не треба. Наприклад, колись обгавкав поліцейський патруль… Випили по третій… Рибак відчув, що готовий любити всіх собак на планеті… Після п’ятої він сказав це вголос, потім додав, що згоден закопати в землю хоч одного пса, хоч усіх разом…

Оклигав він удома.

Був недільний ранок, у голові шуміло, в роті було гидко, у горлі пересохло. Дружина лежала поряд, і, здавалося, спала, та коли Рибак підвівся, розплющила очі і повернулася до нього:

— Радий чи ні?

— Що такого? Випили…

— Нажерлося, свинюка, на собачих поминках! Далі вже нема куди, Рибак, стій, приїхали!

— Ну, попросив сусіда…

— Ти з ним посварився, хоч це пам’ятаєш? Спочатку кричав, що всіх собак закопаєш, а потім почав верзти щось про те, як його Русланчик нашу дитину мало не загриз.

— Хіба не так було?

— Не так! Це був хлопчик з сусіднього будинку, він до нас гратися приходив, а псина ця його до квартири не підпускала. Лежав на порозі, на килимку, тварюка, і на людей кидався. Бо господарі на весілля пішли, а собаку залишили квартиру стерегти. Просто так, біля дверей посадили. Оце ти їм і згадав учора.

— І правильно.

— А потім ти почав вимагати собі лопату. Мовляв, піду його ще глибше закопаю, і не під липою він зовсім, а на смітнику, де йому саме й місце. Якби мужики не розборонили… Ой, Рибак, попив ти мені крові, ото вже попив!

Рибак розгублено почухав потилицю. Точно, горілка розкріпачує підсвідомість. Він увесь час хотів сусідові щось подібне сказати, та мовчав. Злість, виходить, накопичував. Якось воно буде, хай шум у голові вщухне.

А тут ще понеділок завтра. Собака в п’ятницю здох, а в понеділок на роботу, не дуже вдалі дні, він завжди це казав. Треба відлежатись. Він працював охоронцем у нічному кафе. Основна гульня закінчувалася близько третьої ночі, а зачинялися вони о восьмій. Та чергувати він мусить обов’язкову добу. Потім знову три дні вихідних…

4

На екрані сновигали озброєні спецназівці в бронежилетах, майнула «швидка», камера пройшлася по приміщенню та тілах, що лежали на підлозі. Голос за кадром був удавано тривожним:

— Це трапилося після опівночі, коли сюди, у кафе «Три карти», зайшли двоє. За словами свідків, це були молоді коротко стрижені хлопці без особливих прикмет. На них не звернули увагу, бо саме на цю пору в кафе традиційно припадає пік нічних веселощів. Тому ніхто не бачив, звідки новоприбулі витягли автомати. Хоча свідки бачили, що хлопці зайшли до приміщення з сумками через плече.

Як пояснив нам працівник поліції, в невелику за розмірами сумку цілком може поміститися десантний варіант автомата Калашникова. Далі все сталося за якусь мить: один з них холоднокровно випустив довгу чергу по гурту молодиків, що сиділи за столиком у кутку, другий тримав під прицілом інших відвідувачів. Зробивши свою справу, нападники швидко втекли з місця скоєння злочину, залишивши після себе три трупи та одного тяжкопораненого.

Випадковою жертвою нападу