Стівен Кінг - Воно

Він летів пагорбом Головної вулиці, і попереду вже виднівся біло-помаранчевий бар’єр та потужні димовухи з їхнім гедловінським полум’ям, який позначав межу обриву, а з вулиць унизу стриміли верхівки будинків, схожі на вигадки божевільного.

— Нумо, Сілвере, ГАЙДААААААА! — безтямно загорлав Білл Денбро й помчав з гори назустріч невідомості.

Тієї миті він востаннє сприймав Деррі як своє місто, та більш за все його приголомшило усвідомлення, що він живий, а над ним — справжнє небо, і все то було бажання, бажання, бажання.

Він мчав з гори на старому Сілверові — мчав наввипередки з дияволом.

6

Полишити це місце.

І ось ти йдеш геть, і тебе спонукає озирнутися, озирнутися бодай раз і востаннє подивитися за той захід сонця та суворі обриси Нової Англії — побачити шпилі, водонапірну Вежу й Пола з його сокирою через плече. Та, мабуть, озирнутися — не така вже й гарна думка, так твердять усі оповідки. Згадайте, що трапилося з дружиною Лота.[815] Краще не дивитися назад. Краще вірити в те, що далі всі житимуть довго та щасливо, і, мабуть, так і буде. Хто сказав, що таких кінцівок не буває? Не всі човники, які зринають у пітьму, потім не випливають на сонце або ж до рук іншої дитини; якщо життя хоча б чогось вчить, то це того, що на світі безліч хепі-ендів, і той, хто не вірить у Бога, має гарно подумати про своє психічне здоров’я.

Ти мусиш іти, і коли сонце сідає, ти маєш іти хутко, думає він уві сні. Ось як треба. І якщо в тебе жевріють якісь думки, ти, либонь, загадуєшся про примар… про примарних дітей, які стоять у воді на заході сонця, стоять колом, тримаючись за руки, і обличчя в них юні, проте загартовані… в будь-якому разі, достатньо загартовані, аби вони народили людей, якими вони стануть, і, мабуть, достатньо загартовані, аби зрозуміти, що потім цим людям обов’язково доведеться народити колишніх себе, і вже потім вони зможуть повернутися до питання про звичайну людську смертність. Коло замикається, колесо котиться, та й по всьому.

Тобі не потрібно озиратися, щоб побачити тих дітей, адже частина твого розуму завжди бачитиме їх, житиме з ними вічно, кохатиме з ними вічно. Вони не обов’язково найкраща твоя частина, та колись вони були вмістилищем усього прийдешнього.

Діти, я вас люблю. Я так вас люблю.

Тож не барися — їдь, їдь геть, поки ще є трохи світла, залишай Деррі позаду, полишай спогади… та не бажання. Воно залишиться — яскрава згадка про те, ким ми були й у що вірили в дитинстві, про все, що палало в наших очах, коли ми губилися, а вітер шумів уночі.

Їдь і спробуй утримати посмішку. Злови приймачем рок-н-рол та їдь до життя зі всенькою хоробрістю, усією вірою, яка в тебе лишилася. Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.

Усе решта — лиш темрява.

7

— Гей!

— Гей, містере, ви…

— …стережись!

— Клятий дурень зараз…

Слова промайнули в повітряному потоці, такі ж беззмістовні й безглузді, як прапорці або відв’язані кульки. Він наближався до аварійних бар’єрів, і до нього вже долинав сморід сажі та гасу з димовух. Там, де колись була вулиця, він побачив зяючу пітьму, почув, як звідти сердито шумить вода, і засміявся з того звуку.

Він різко крутнув кермо вліво й прошмигнув так близько від бар’єру, що його джинси черкнули пластик. Колеса Сілвера були менш ніж за три дюйми від місця, де асфальт поступався порожнечі, і в нього закінчувався простір для маневру. Попереду вода змила всю вулицю, і перед «Ювелірною крамницею Кеша» лишилася лише тонка смужка хідника — половина його завалилася.

— Білле? — то був зачумілий, хрипкий голос Одри. Він звучав так, наче вона щойно прокинулася від глибокого сну. — Білле, де ми? Що ми робимо?

— Нумо, Сілвере! — горлав Білл, спрямувавши велосипед просто на аварійні козли, які похилилися в бік вітрини ювелірної крамниці. — НУМО, СІЛВЕРЕ, ГАЙДААААА!!!

Сілвер врізався в козла на швидкості сорок миль на годину — пластикові уламки розлетілися навсібіч. Одра скрикнула й так міцно його стиснула, що він видихнув геть усе повітря. На хідниках та у дверях по всій Головній вулиці, Канал- та Канзас-стрит стояли люди й заклякло витріщалися на них.

Сілвер вискочив на залишки хідника. Біллове ліве стегно й коліно зачепили стіну ювелірної крамниці. Він відчув, як заднє колесо Сілвера зненацька опустилося і зрозумів, що за ними обвалювалася земля…

…а тоді Сілвер за інерцією вискочив на дорогу. Білл ледь ухилився від перекинутого сміттєвого бака й знову вилетів на дорогу. Запищали гальма. Він бачив, як на нього насувається радіаторна решітка великої вантажівки, та однаково не міг перестати сміятися. Він прошмигнув дорогою за мить до того, як там промчав ваговоз. Трясця, ось  що таке не гаяти часу!

Білл волав, сльози бризкали з його очей, і він натиснув на клаксон, дослухаючись до того, як кожен хрипкий гудок вривається в яскраве денне світло.

— Білле, ти нас обох вколошкаєш! — скрикнула Одра, і хоча то був нажаханий голос, вона також заливалася сміхом.

Білл нахилив Сілвера й цього разу відчув, як Одра нахилилася разом із ним, аби йому було легше кермувати велосипедом, допомагаючи їм обом співіснувати з ним бодай протягом цього короткого проміжку часу — вони стали немов трьома живими істотами.

— Ти так гадаєш? — крикнув він у відповідь.

— Я знаю! — І вона схопила його за промежину, де пульсувала потужна, радісна ерекція. — Але не зупиняйся!

Та на це йому сказати було нічого. На Горбатому Пагорбі швидкість Сілвера почала згасати і потужне ревіння гральних карт знову перетворилося на поодинокі постріли. Білл зупинився