Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Я тут трохи навела лад... Знайшла безліч речей, сама не зрозумію звідки... Я в кімнату не ходила вже багато років, напевно хтось із родового маєтку Ратморів, живучи тут, залишив дрібнички.

–Але ви їх не викинули? – здивувалася Аджаала, знайшовши один зі своїх блокнотів.

–Так... Вирішила залишити... На випадок якщо...

–Хтось повернеться? – запитала вона, дивлячись на бабусю.

–Звучить дивно, чи не так? – Містрал трохи розгубилася.

–Ні. Зовсім ні.– Аджаала поклала блокнот і повернулася до вікна, намагаючись прокліпати сльози, що саме підступали.

–О, деякі речі підписані.–підштовхнула її Олімпія, відкривши блокнот.– Аджаала Ратмор... цікаво, Аджі, тут жила твоя тезка.

–Не називай мене так.–застерегла вона, різко повернувшись.

–Це досить популярне ім'я на Верхнесфері.–посміхнулася Містрал.–Древньою говіркою воно означає мудрість. Вам дали гарне ім'я.

Аджаала опустила очі.

–Спасибі.

–Значення імені Аджаала – істинна мудрість і велике знання, а Аджі підходить, хіба що, як...

–Кличка для кішки? – запитала вона.

–Так! Точно... –Містрал усміхнулася.

–Що ж, Містрал. Кімната просто клас. Дякую за екскурсію.– влізла Олімпія.

–О, я дуже рада. Може, хочете прогулятися трохи? Оглянути околиці?

–Я думаю, Аджаала мене проведе, дякую.

Містрал кивнула і рушила до дверей.

–Дякую, Містрал. – сказала Аджаала. – Ви дуже добрі.

Бабуся окинула її поглядом, ледь помітною впізнаваністю, а потім кліпнула, привітно посміхаючись, і покинула кімнату. Олімпія пройшлася взад–вперед і впала на ліжко, поставивши руки за спиною.

–Ех…Кімнатка, прямо скажемо, не велика... – протягнула вона, озираючись.

–Ти ж сказала Містрал, що вона "просто клас".– розсердилась Аджаала.

–Ну, не стану ж я ображати стару. Всяко краще, ніж обіцяний Ельгою хлів. До того ж, гадаю, ти б викинула мене з вікна, якби я спробувала грубити твоїй бабці.

–Правильно думаєш.– відповіла Аджаала.

–А сама, де жити будеш?

–Я проводитиму тут день, а на ніч спускатимуся до палацу. Перші місяці буду поруч, щоб ти не накоїла лиха.

–Наче я просила няньку.– пиркнула вона.

–Ти занадто самовільна.– примружилася Аджаала.– У незнайомому місці, це небезпечно. Запам'ятай кілька правил: ти ходиш до Інституту і додому, я покажу тобі інші острівці, але ходити одна ти туди не станеш. Тримайся подалі від руїн, і нікому не говори про своє походження. – вона зітхнула, потерши перенісся.– І я піду чогось вип'ю, бо раптом заговорила, як моя бабуся.

Аджаала вийшла з дому і зробила крок у таверну, недалеко, Олімпія поспішила за нею.

–Чого ти психуєш? Усе ж нормально.

–Серйозно? – повернулася вона до сестри. – Ти всіляко згадуєш мені те, що бабуся забула про мене. Постійно тицяєш цим у мене, ніби мені має бути радісно від цієї думки.

–Слухай, ти сама розповіла мені про те, що з тобою сталося.– нагадала Олімпія.

–Тому, що ти мене запитала! – крикнула Аджаала. – І не треба змушувати мене шкодувати про відвертість.

–Гаразд. Вибач.– виставила руки вона і сіла за стіл таверни.

Вони замовили по напою, уникаючи погляду одне на одного.

–Живіть і процвітайте.

Почувши його голос, Аджаала ледь не впустила кубок із морсом із вовчих ягід. Вона підняла очі й глянула на нього.

–Тіордане...

Хлопець трохи зніяковів, але все ж усміхнувся їй.

–Так... це моє ім'я. А з ким маю честь?

–О... я – Аджаала. А це моя сестра – Олімпія.

–Привіт.– вона глянула на нього з неприхованим інтересом.

Тіордан відповів на погляд, а потім знову глянув на Аджаалу.

–Вибач, ми раніше ніде не бачилися? – запитав він, вдивляючись у її очі.

Аджаала вже хотіла було щось сказати, але Олімпія перебила її:

–Зовсім виключено. Бачиш, ми з сестрою відьми, які були в ув'язненні, ще більше, ніж ви на Верхнесфері. – вона засміялася. – Ми жили з магами.

–Що ж... сподіваюся, вам сподобається тут і... ласкаво просимо додому... – він усміхнувся.

Аджаала опустила очі. Олімпія посміхнулася йому, простягнувши руку.

–До речі... Я – Олімпія.

–Так... я вже зрозумів.– він засміявся, потиснувши її руку. –Тіордан.

–Живи і процвітай, Тіордане.– сказала Аджаала.

Він кивнув обом і, зніяковівши, повернувся.

 –А мені тут починає подобатися... Який красень! –шипіла Олімпія, дивлячись услід хлопцеві.