Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Ей! До нього навіть не підходь, зрозуміла? – схопивши сестру за зап'ястя, відповіла Аджаала.

–А, що таке? – примружилася вона.– Твій хлопець?

–Не твоя справа.– пробурмотіла вона.

–Ну, якщо я не помиляюся... – ліниво простягнула Олімпія. – Він тебе не пам'ятає... – вивільнивши зап'ястя з–під пальців Аджаали, додала вона.

–Ти не посмієш!

–Облиш. –вона подивилася на неї зловтішно.– Ніхто не знає тебе тут. Ти не зможеш контролювати мене вічно. А Тіордан, я думаю, сам розбереться. Забуті почуття до тієї, кого він не пам'ятає, чи відважна новенька в їхніх краях, яка родом із Верховного Клану.

–У тобі відваги, як у кухонному начинні. – реготала Аджаала.

–Що, думаєш не відведу? – з викликом запитала Олімпія.

–Він, що, теля, щоб його відводити?

–Ось, і подивимося. Теля чи ні.

Аджаала здивувалася сказаному Олімпією. Її гордовитий тон, упевненість, з якою вона розвалилася на дерев'яному сидінні, навіть те, як вона пила свій сидр, попутно задивляючись на чаклунів, що проходили повз... Усе видавало в ній запеклу серцеїдку, якій чужі почуття були байдужі. Перекусивши, вони вирушили оглядати Верхнесферу, Олімпія мовчки пленталася за Аджаалою, що переміщала їх на всі острівці, крім руїн.

–Тобто, ви з бабкою відхопили будинок у місці, на кшталт віп–райончику? – озираючись, запитала вона.

–Чому? – не зрозуміла Аджаала.

–Ну, ваш острівець найбільший, тут і палац Ковена, і ваш цей Інститут, навіть кілька пивниць на околиці.

Аджаала закотила очі.

–Раджу виключати сленг із лексикону, тут так не говорять.

–Та, облиш, невже ти й справді думаєш, що я зможу злитися з місцевими? У мене ж на обличчі написано, що я не звідси.

–Та, це вже точно.– розреготалася Аджаала.

–А це ще, що означає? – запитала Олімпія.

–Думаєш косі погляди наслідок твоєї неперевершеності? – глузливо запитала вона. – Вважаєш себе привабливою?

–А ти, значить, не згодна з тим, що я біла кістка серед ваших селян? – піднявши підборіддя, запитала Олімпія.

–Радше, чутки розносяться швидко. Те, що тебе влаштувала сюди Ельга, для багатьох свідчить лише про те, що ти маєш стосунки з магами. У кращому разі, тебе вважатимуть посіпакою Клану або їхньою інформаторкою. Твоя доля буде ще гіршою за мою. – Аджаала єхидно усміхнулася, піднявши брови.

–Це ще чому?

–Так, тому, що відьма з пророцтва, здатна знищити Верхнесферу, не так лякає, як відьма, що прислуговує магам. Дивись, щоб тебе не намагалися спалити на руїнах, як мене.

–Я нікому не прислуговую, і явно не така слабачка, як ти. Не хвилюйся.

–Ну–ну.– хмикнула Аджаала.

–Що це ще за "ну–ну"? – обурилася Олімпія.

–У тобі говорить марнославство. А, коли поразки зазнають люди на кшталт тебе, за цим вельми кумедно спостерігати. Тож... я вважатиму за краще виключно стежити за тим, щоб ти трималася подалі від Тіо і бабусі. Все інше мене не хвилює.

Аджаала перенеслася до палацу, вона лягла на ліжко, згадуючи очі Тіордана і бабусі, які не впізнали в ній її саму. Це було важче, ніж вона сподівалася. Біль від того, що було тепер втрачено для неї, зводив Аджаалу з розуму. Аріста застрибнула на ліжко і замурликала, лизнувши щоку господині. Сльози стікали по її обличчю, і кастодіан терлася головою об її обличчя, щоб прибрати їх.

–Хочеш поговорити?

Аджаала повернула голову. На порозі стояла Кортні, сестра Олімпії.

–Ти – Кортні, так? – сівши на ліжку, запитала відьма.

–А ти – Аджаала. –відповіла вона, увійшовши в покої. –Що в тебе сталося? –Кортні сіла на краєчок її ліжка.

–Ну... довго розповідати. Словом, я втратила дорогих людей. Вони мене не пам'ятають.

–Треба знайти спосіб нагадати їм.– з упевненістю сказала Кортні.

–Думаєш? – запитала вона.

–Явно не сидіти й скиглити.– підняла брови Кортні.

Аджаала посміхнулася.

–Ось так уже краще.– підсумувала Кортні.–Ти, не соромся. Якщо вже ти живеш із нами, заходь до мене, коли захочеш поговорити. Будемо спілкуватися.

–Дякую, Кортні.

Вона обійняла Аджаалу.

–Взагалі, я не обіймаюся при першій зустрічі. – зізналася Кортні. – Але ти така сумна, що я інакше не можу.

Вони трохи поговорили, а потім Кортні побажала солодких снів і рушила до своєї кімнати. Коли дівчинка покинула її покої, Аджаала ще довго не могла прибрати посмішку з обличчя. Її підтримала людина, яка до пуття і не знала її, але була б рада дізнатися. Це дорогого коштує.

Тим часом на Верхнесфері Олімпія увійшла в кімнату будинку Містрал і сіла на ліжко.

– І це тут виросла ця відьма? – зітхнула вона, оглядаючи невеликий стілець і шафу. – Що ж, тоді не дивно, чому вона така зла. Досить–таки аскетичні умови життя.