Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

впливом М. Міхновського більш активні члени «Громади» прийшли до переконання в потребі заснувати «революційну партію з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними».

Це сталося початком 1900 року на організаційних зборах основоположників «Української революційної партії» (РУП), а саме: 5 лютого (ст. ст.) 1900 року. Основоположниками партії були: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув знов-таки Микола Іванович Міхновський.

На різних сходинах приватних чи громадського характеру він висловлював свої погляди про «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу».

В протилежність усім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба наперед соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні, М. Міхновський казав, що наперед треба досягти національного визволення засобом революційним, а вже тоді тільки можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для осягнення добробуту народу, бо «без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства».

В одвертому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна в 1900 році, що був видрукуваний іменем РУП у львівській «Молодій Україні», з приводу заборони умістити на проектованому тоді пам’ятнику Котляревському напис по-українськи, М. Міхновський казав: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути свос визволення з рабства національного і політичного, хоч би полилися ріки крові!»

М. Міхновський, хоч сам офіційно до партії РУП і не належав, тепер не можу сказати власне чому, також при заложенні самої партії, так і в її дальшій діяльності ближчої участі не брав, але всі найактивніші члени партії в перших початках заложення її, так і в її дальшій діяльності були під його особистим впливом.

Першою публікацією партії була оця книжечка, написана М. Міхнов-ським під заголовком «Самостійна Україна». Вона вийшла друком за кордоном у Львові, заходом В. Старосольського та Е. Косевича. В цій брошурці гасло самостійної України було поставлено ясно, «Україна для українців». Причому Україна розумілася як цілість усіх етнографічних українських земель. Цією публікацією іменем РУП М. Міхновський проголосив «єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі», себто був проголошений принцип «Самостійності і Соборності України», і це стало заповітом для тодішніх українців і їх нащадків «вовік-віки», а сам Микола Міхновський став пророком нашого національного визволення.

Коли РУПівці цій ідеї зрадили, то заходами М. Міхновського була заложена друга партія, а саме: «Українська народна партія» (УНП), що це гасло Самостійності і Соборності доповнила соціальними вимогами. Кличами цієї партії стали: «Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу», а в самій Україні «вся влада належить народові українському». Своє політичне «кредо» партія УНП висловила у відомих 10-ти заповідях[204], написаних М. Міхновським.

Восени 1905 року партія УНП видала часопис «Самостійна Україна», у якому був видрукуваний проект Української Конституції, де був висуне-ний постулат «націоналізації землі», себто — соціалізація в межах українського народного господарства. Так далеко пішов Микола Міхновський у соціально-економічних питаннях для українського народу.

Із головних постанов партійних з’їздів УНП найцікавіші для нас постанови з’їзду в 1907 році, коли імперіалістичні російські політичні уряди і цькування українців з боку різних російських поступовців та соціалістів дійшли до крайніх меж. Ось хоч би перший та четвертий пункти цих постанов:

І. «Український пролетаріат має по містах два завдання:

1. організовано боротися проти капіталу і

2. забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбивають у українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

* * *

IV ...Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами».

З цих коротких зауважень бачимо, які підлі наклепи на Миколу Івановича Міхновського як на людину «реакційну», що нібито не цікавилася економічними проблемами українського народу, сипали наші «великі борці» за соціалістичні ідеали людства.

Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., ст. 72) пише: «...харківські українські революціонери з запалом неофітів кинулись на пропагандивну та організаційну працю в робітничій гущі, головним чином між залізничниками міста Харкова і залізничної станції Нова Баварія... Розуміється, в захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення наше. — Ю. К.) ставилися до “салонових” націоналістів типу Миколи Міхновського...»

На це можу сказати наступне:

В Харкові невеличку групу залізничників зібрав Андрій Жук (це було вліті 1903 року), на станції Баварія нічого не було, а в Люботині (наступна за Баварією більша залізнична станція) була Юрієм Коллардом організована між залізничниками «Вільна громада» (РУП). Туди ми якось їздили і разом з А. Жуком для пропаганди та возили туди літературу РУП[205]. А. Жук служив тоді за писця в адвокатській канцелярії М. Міхновського, а я був з Міхнов-ським у найліпших відносинах, і ані я, ані Жук не ставилися до М. Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною. За цю революційну працю в Люботині Ю. Коллард попав у 1904 році під суд Харківської Судебної палати. Другий, уже з сучасних соціал-демократів, Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» (7 лютого 1947 року — пам’яті Євгена Чикаленка), на ст. 2 пише: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий (! — Ю. К.) Микола Міхновський надумав був “мирити царський уряд з українським рухом” тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію як безвідповідальну авантюру». На жаль, шановний автор не сказав, коли й де таке було?

Про один характеристичний для М. Міхновського випадок з року 1899 розповідає Олександер Коваленко в своїх споминах «На межі двох віків» — у книжці «З минулого», збірник, том II, ст. 9, але щоб вивести з того щось подібного, то треба мати дуже буйну фантазію і недобру волю.

Ще один автор, а саме Борис Мартос у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947,