Люко Дашвар - #Галябезголови

Навала карколомних подій підхопила Галю, наче пішака на шахівниці, упевнено переставила на нову позицію, і, як будь-який нуль (він же початок, старт), нова точка відліку, на відміну від гри в шахи, не гарантувала перемоги у фіналі навіть при найвдалішій і, здавалось би, безпрограшній стратегії. Натомість вилилася у міцний непробудний сон.

Галя прокинулася за добу — у Міжнародний жіночий день Восьме березня — близько опівдня. Повернулася на зручному ліжку, відчула легкий свіжий трав’яний запах, розплющила очі і побачила на подушці поряд із собою оберемок синіх пролісків.

— Тьома… — прошепотіла мимовільно. Усміхнулася, ще не усвідомлюючи, де вона є, та пам’ять за секунду пред’явила перелік жахів останніх днів: пограбування, кейс, ВІЛ, Тьома щосили лупить ногою по дверях, аби встигнути зачинити їх перед Галею…

Напружилася, аж горло перехопило. Усмішка розтанула. Згадала все і остаточно прокинулася. Сіла на ліжку, безпорадно роззирнулася: біля вікна гостьової кімнати в ампірному кріслі куняє стара Казимира Теодорівна, коло розчахнутих дверей стоїть привітний хлопець, який допоміг Галі доперти валізу і кейс до Чорнобаєвого дому. Ох же і дивний погляд у нього! Зухвалий, азартний, та не нахабний! Так дивляться не просто зірки, а зірки-зірки, перед якими життя червону доріжку розстелило. А він…

— А ти… — хотіла спитати, чому хлопець стовбичить у гостьовій кімнаті Чорнобаєвого дому, та хлопець випередив дівчину.

— Я — Сашко, — усміхнувся. Зробив крок до Галі. — Привіт, Галю.

Підхопилася з ліжка, випростала вперед руки.

— Не підходь! — вигукнула.

— Та спокійно! Не бійся мене, добре? Я — Сашко Сулима. Мене у Затятовому всі знають.

— Мені однаково, як тебе звати, я хотіла запитати про інше…

— Як ти тут опинилася? Я тебе на руках переніс! — пояснив. Признався: — То було дуже круто!

— Що за маячню ти верзеш?

— Нічого не пам’ятаєш? Нормально. Ти ж спала! Але ми з Казидорівною не могли на ніч залишити тебе на вулиці.

— Я ніколи не спала на вулиці!

— Звичайно, не на вулиці! — почула голос Казидорівни. Перевела погляд на сухеньку жінку: сиділа у кріслі з рівною спиною, дивилася на Галю уважно.

— Не на вулиці! — повторила Казидорівна. — У дворі маєтку твого свекра, на лаві. На свіжому повітрі, у теплому ліжнику! Чудова процедура для відновлення сил, і я дала тобі насолодитися нею сповна! Сашко значно пізніше переніс тебе до кімнати!

— Я їй так і пояснив, — сказав Сашко.

Галя відступила на крок: дивилася на жінку і хлопця ошелешено. Та хто вони в біса такі?! Чому вломилися у Галин глухий кут зі своєю фальшивою доброзичливістю?! Може, ще й сподіваються, що Галя повірить у їхню щиросердність? Дідько, хай не смішать! Вони не знають і знати не хочуть про справжнє Галине горе! Просто грають ролі! А якщо зараз признатися їм? Вигукнути: «У мене ВІЛ! Я, чорт забирай, смертельно хвора і невдовзі можу померти! І ви можете заразитися, якщо довго поруч зі мною крутитиметеся! Чи не вірите у таку перспективу? А раптом у мене в роті ранка! Зуб хитається, і є невелика кровотеча. Некритична для мене, та критична для вас, бо можу облизати ложку і забути помити, а хтось із вас її візьме… І якщо у вас у роті теж є подряпина чи рана, то… Самі знаєте! І от тепер скажіть: після того як ви дізнаєтеся про ВІЛ, ви тут залишитеся зі мною, бо вам багатий пан Чорнобай наказав?! Чи кинетеся навтьоки?»

Уявний монолог застряг на язиці: надто багато слів для означення цілком конкретної дії. Так багато, що аж би поговорити про все це. «Ні, ні…» — запанікувала.

— Забирайтеся! — попросила тихо. Вхопила проліски, тицьнула Сашкові в руки так нервово, аж зім’яла сині квіти. — Забирайтеся! — повторила.

У голові зразу ж сформулювалися декілька варіантів пояснень, які могли б розтлумачити різку вимогу, та пояснення затримали б біля Галі людей, а це не мало перспектив. Узагалі!

— Чому ви не реагуєте?! Ви ігноруєте мене?! — вигукнула. — Я вас дуже прошу: дайте мені спокій!

Казидорівна спокійно підвелася, уп’ялася у Галю настороженим поглядом.

— Сашко піде, а я — ні, хоч би як тобі не хотілося! — відповіла. — Очі тобі не мулятиму. Дочекаюся повернення Андрія Івановича у вітальні.

Галя відступила до стіни, затулила вуха долонями: надто багато слів! І раптом побачила біля стіни кейс, який напередодні хотіла викинути. Нині, при світлі дня, Галі здалося: перед нею той самий кейс, який п’ятого березня біля салону «Белла» поцупив грабіжник у синій куртці… «Як таке може бути?» — все дивилася на кейс.

Казидорівна роздратувалася, бо Галя їй так і не відповіла, пішла до дверей, жестом вказала і Сашкові на двері: мовляв, вимітайся, хлопче!

— Галю! — не втримався, гукнув той уже від дверей, коли виходив. — Зі святом весни!

Галя не відповіла: не зводила очей з кейса, ніби намагалася знайти розгадку чужих таємниць.

Самотнім жінкам Восьме березня — кістка у горлі! Збиваються у зграї, аби хоч трохи звеселитися тим прикрим фактом, що у світі — до біса самотніх. І не тільки жінок, до речі, що таки наділяє безнадію краплею надії!

Анка Сулима ще напередодні з подивом дізналася від Казидорівни: Чорнобай у термінових справах помчав до столиці. Намагалася випитати у пані Хитрук більше, та Казидорівна уміла берегти чужі таємниці: мовчала, як партизанка. От і виходило, що цьогорічне свято затятівська банкірша проведе наодинці зі своїми мріями про сім’ю. Так засмутилася, аж хильнула надвечір сьомого березня пару стопариків бридкого дешевого віскі, що його подарував хтось із клієнтів банку. Та коли пізно увечері зателефонував син і сказав, що вдома не ночуватиме, захвилювалася.

— Синку, може, я зараз щось дурне запитаю, та я однаково запитаю, — проварнякала, бо дешевий віскі у мізки не вдарив — ясні, а язик заплів, мов у косу. — Скажи, Сашко! А з ким ти ночуватимеш?

— З Казидорівною! — відповів Сашко.

Бідній матері — ноги підкосилися.

— Синку! — заплакала у слухавку. — Бог з тобою, дитино! Не роби цього, бо потім сам собі того не пробачиш! Сашко! Ти маму чуєш?

— Мамо, а ти сама себе чуєш?

— Я? Себе? Те зараз неважливо! Ти де, синку? Я прибіжу і переконаю тебе рухатися цим… проторованим шляхом, який люди багато тисяч років своїми тілами теє… прокладали і