Мері Рейн - Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн

Глава 32

Той що з шрамом підходить та хапає за руку. Посміхається показуючи свої жовті зуби. 

Опускає руку на моє коліно, та починає потроху підійматися до верху. А іншою затуляє мені рота. 

Намагаюся протестувати, брикатися. Розмахую руками намагаючись вдарити. 

– Тримай їй, – цідить крізь зуби до свого.. напарника, друга, брата? Не важливо. 

Цей лисий відкидає Олівера, як ганчірку за десять метрів від нас. Хапає за руки. Заламує. Скрикую від болю. Різкий, пекучий пропалює плечі. 

Все ще тримаючи рота, починає стягувати спідницю. Брикаюся. Намагаюся вирватися, але сильний біль трохи спиняє. 

Коли низ одягу вже знаходиться на дорозі, приступає до верху. З ним вирішує не паритися і просто розірвати. 

Торкається тканини біля горла, та одним легким рухом лишаюся вже тепер і без верху. 

Сльози котяться градом по щоках. Вже не стримую схлипів. Можливо вони мене і не вб'ють, але жити з цим потім я не зможу. 

– Заспокойся, – надає наказ. 

А в мене ніби вуха позакладало, чую ніби з під води. Перед очима все пливе. 

Дає ляпаса. Щока палає вогнем. Хапає за плече та кидає на землю. Знаю, що здерла коліна та долоні, але болю не відчуваю. Лише легкий холодок в тих місцях. 

Опускається біля мене на одне коліно. Сльози вже не течуть. Вітер обдуває обличчя. Дає ще одного ляпаса, цього разу здається розбиває губу. 

Все ж намагаюся зібратися. Якщо я зараз цього не зроблю станеться те, чого я вже ніяк не хочу. Я хоча б при свідомі. 

Хоча, що я можу зробити двом громилам, поряд з якими я навіть не стою. Але я намагаюся. 

В наступну секунду, коли він починає знімати низ моєї нижньої білизни, все ж вирішую закричати. 

У відповідь отримую ще одного ляпаса. 

Але здається мій крик хтось все ж почув. Тому що ворота одного з гаражів відчиняються, а з них визирає чоловік років п'ятдесяти. Ми знаходимо не під ліхтарем, тож видно лише тінь. 

Лисий затуляє мені рота. Зі шрамом підіймається та відгукується: 

– Все гаразд, Миколо, це ми. 

Він його знає? Тоді мені точно немає на що надіятися. 

Та помічаю, що за старим виходить ще один. Більш молодий, високий.. Мирослав? Що він тут робить? Коли встиг сюди приїхати? 

В мені розгорається вогник надії на порятунок. 

Кусаю за руку, так змикаю щелепи, що сама від себе такого не очікувала. Скрикує. Боляче. Так йому й потрібно. Шрам обертається. Чоловіки насторожено поглядають. 

Глибоко вдихаю, але вдається видати лише тихе, хрипле: 

– Допоможіть, – кажу на видиху. 

Не впевнена чи почули вони мене, але далі чую якийсь шурхіт. На останніх сила відповзаю до стіни. Ніхто не перешкоджає цьому. 

Обхоплюю коліна рука та втикаюся в них лицем. Сльози не біжать, але схлипую. Починає трусити від холоду чи можливо від страху. Не зрозуміло. 

Не знаю, наскільки довго ось так сижу. Але коли мене підхоплюють гарячі руки, смикаюся. 

– Тш-ш, мила, все вже гаразд,  – спокійний голос Мирослав заспокоює. 

Коли потрапляю до теплого приміщення, все ще тримчу. Плечей торкається теплий плед, вони ще досі ниють. В руки потрапляє гаряче горнятко чаю. 

За декілька хвилин приходжу в себе. Починаю розуміти, що щойно сталося. Мене ледь не зґвалтували... Боже. А ще.. Олівер. 

– Почекай.. де Олівер? – кажу не своїм голосом. 

Він хриплий, стомлений та тремтить. 

– Що? – не зовсім мене розуміє. 

– Де мій пес? – підхоплююсь зі стільця. – Олі! – намагаюся кричала, але закашлююся. 

– Катю, – ніжно бере за плечі, – я його знайду. Чуєш? 

Киваю головою. 

– А тобі потрібно додому, – голос ніжний, заспокійливий. 

– Так, – стомлено погоджуюсь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно