Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

8 розділ

— Ну що, Вовкодаве, як я і передбачав, рибка клюнула на наживку, — розтягуючи слова ліниво зауважив чоловічий голос у телефонній трубці. — Точніше, вовк повільно, але впевнено прокладає собі дорогу в клітку.

— Є новини? — вдивляючись у рожевий захід сонця і прокручуючи в руках сигарету уточнив Чернишевський.

— Після того, як надав Рощину інформацію, він такого шуму в місті навів, мама не горюй. Нишпорить, як кріт, — на тому боці дроту зневажливо пирхнули. — Намагається зрозуміти, як ти увійшов у свиту Сизого. Готовий йти до останнього на уклін, щоб зрозуміти, у чому сіль.

— Ти зробив усе, щоб цього не сталося? — пройшовшись туди-сюди верандою Олег втомлено опустився в плетене крісло.

— Ображаєш, брате! У Рощина немає шансів відкопати хоч дещицю інформації, де й за яких умов загоряє Сизов. Якщо почне копати углиб або підіймати зв’язки, для всіх вельмишановний Микола Степанович або давно згнив у сирій земельці, не без участі нашого спільного знайомого, або звалив за пагорб, ховаючи свою дупу і прогулюючи останні «чесно зароблені» бабки. Тут у Рощина немає шансів і…

— І, здається, він сам це усвідомлює, — перервавши міркування закінчив Чернишевський, примружившись і втупившись до горизонту, де, піднімаючи пил, мчав знайомий автомобіль.

— Не зрозумів. Звідки знаєш?

— Не знаю. Можу здогадуватися, бо зараз Рощин під’їжджає до садиби.

— Ого! — у трубці почувся здивований свист. — Не думав, що він так скоро дозріє.

— А я думав? — огризнувшись чоловік зім’яв не прикурену сигарету і, відкинувши на столик, підхопився з місця.

— По ходу нашому Плантатору реально дуже важливий цей контракт. Ти знову не прогадав, брате.

— Угода — золота жила, а такий, як Рощин, свого не упустить. Гаразд, Буря, піду-но зустрічати гостей, — спостерігаючи, як безшумно роз’їхалися ковані ворота, пропускаючи у двір небажаного відвідувача. — Пізніше передзвоню.

Відключившись Олег засунув мобільний у кишеню і, крутнувшись, попрямував із дому. У його плани сьогодні не входила зустріч із цією людиною. Будь його воля, Чернишевський ніколи не перетинався з Рощиним, не кажучи про спільні справи. Але раз ситуація склалася таким чином, і без особистого спілкування нікуди, добре, що Рощин попався на вудку швидко. Чим скоріше все почнеться, тим скоріше закінчиться. Кожен дістане по заслугах. Кирило — усе те, чого за допомогою хитрості й спритності уникав довгі роки, звалюючи відповідальність на інших, а Олег — бажану й необхідну свободу від зобов’язань, до якої прагнув, але на яку раніше не мав права.

Та чи варто жалітися? За великого бажання Чернишевський давно міг усе кинути, повернутися до нормального життя, знайти хорошу, головне, безпечну й без підводних течій роботу, завести сім’ю і жити так, як живуть усі. Якщо захотіти, це не так важко зробити. Лазівка була ще шість років тому, разом із довгоочікуваним умовно-достроковим звільненням. У чому ж проблема? Сказати, що не хотів? Хотів. Дуже хотів. І нормальне життя, і роботу, і сім’ю, і навіть дітей. Причому дітей, чим більше, тим краще, щоби ціла футбольна команда. Щоб няньчитися, виховувати та міняти підгузки, водити в садок, а потім до школи, вчити грати у футбол і їздити на риболовлю. Мати звичайну повноцінну сім’ю, у якій йому пощастило вирости, але яку за безглуздим збігом обставин передчасно втратив. Проблема в тому, що волів ще одного — допомогти людині, яка не байдужа. І це бажання виявилося набагато сильнішим інших разом узятих. Для Олега все було взаємопов’язане. Виповниться останнє — автоматично реалізується інше. Він не був упевнений, проте сподівався, як і колись.

Скільки років минуло? Десять? Дванадцять? Здається, ціла вічність. Багато що змінилося — його життя, він сам… Вона теж змінилася. Внутрішньо та зовні, але одне залишилося незмінним — Олегу, як і раніше, не байдужа Маргарита.

Ритка. Маленька, втрачена серед сотень інших людей дівчинка. Самотня. У який момент стала означати для Олега набагато більше, ніж знайома? Трохи більше, ніж просто друг… Коли побачив її, розпатлану й заплакану на гойдалках? Коли зрозумів, що повинен допомогти? Адже якщо не він, більше нікому, як з’ясувалося… Коли відкрив перед нею душу, оголюючи найпотаємніші куточки? Уперше після загибелі батьків для когось чужого. Чесно розповів, що в думках та на серці, нічого не приховавши.

Коли пізнав, наскільки важка в неї доля? Нещасної, кинутої та непотрібної власним батькам. Живим, на відміну від його… Коли вперше захистив, не дозволяючи п’яній матері скинути на скривджену дівчину праведний гнів? Потім завжди захищав, заступався, забирав додому, де під наглядом і опікою його бабусі Рита приходила до себе, заспокоювалася.

Можливо, коли познайомив із хлопцем із сусіднього двору? Молодшим на пару років приятелем, що часто бігав за Олегом хвостиком. Людиною, якій без докорів сумління завжди залишав на піклування Ритку під час своєї відсутності, вирушаючи на збори, або повертаючись до казармового режиму, бо довіряв… Як не повірити хлопчині, що із захопленням заглядав Олегу в рота, в очікуванні історій про тяжкість курсантського життя, та який до пори до часу планував піти стопами самого Чернишевського.

Чи коли в один прекрасний день, повертаючись після тижневих зборів за містом, помітив свою юну підопічну за прогулянкою в компанії цього самого товариша? Тримаючись за ручки. А потім поцілунок, побачений випадково, крадькома. Швидкий, легкий, але зовсім не дружній… У той момент в Олега пелена з очей спала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍