Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— Я зараз…

Легко сказати, складніше зробити. На щастя, спис засів міцно, і держак виявився міцним, так що тепер все залежало тільки від сили рук дівчини. І моєї кмітливості.

Якби спис застряг декількома п'ядями вище, все було б набагато простіше. Леонідії навіть моя допомога не знадобилася б. Хитнулася б трохи, зробила крок уперед чи назад і все… Але вона висіла набагато нижче. Над рівнем стежки височіли тільки голова та руки. Причому самостійно дівчина могла дотягнутися тільки до тієї тераски, що обвалилася. Тобто ризикнути без гарантії на удачу. А до мене їй не вистачало довжини рук. До того ж вона висіла сюди спиною. А древко списа, все ж таки не розраховане на те, щоб на ньому робили акробатичні трюки. Та й на те, що воно міцно застрягло у ущелині, залишалося лише сподіватися. Що означає, краще не робити жодного зайвого руху.

Чорт! Чому чоловіки не носять спідниць? От була б на мені така сама розлітайка, як у Лії, проблема вирішилася б за кілька хвилин. А у мене тільки пояс, не більше метра завдовжки. Вважай — жодної користі ...

— Ти як?

Ще одне «особливо розумне» питання.

— Тримаюся. А ти?

— Схоже, назад застрибнути не вдасться. Не факт, що опора витримає, коли почнеш розвертатися.

— І що ти пропонуєш?

— Може, відкладемо візит до орлана? Ткну пальцем у карту, перенесемося в замок. Підготуємося краще. Як годиться для підкорення вершин. І повернемося... Нікуди синій птах від нас не дінеться.

— Давай… — погодилася Леонідія. — Не люблю повертатися з півдороги, але падати ще менше.

Я витяг карту, розгорнув, знайшов на ній зображення замку Зонненберг, прицілився і… квапливо обсмикнув руку. Неначе обпікся.

— Колю… не хочу тебе квапити… але спис подається… Витягай нас звідси.

— Боюся, доведеться обійтися без чаклунства.

— Чому?

— А якщо мапа перекине тільки мене? Минулого разу ми трималися за руки. Не хочу ризикувати.

— Ну, гаразд… — погодилася амазонка. — Тобі видніше. Що вирішив?

— Стрибати ...

Може, подумавши трохи довше, я б і в цьому варіанті знайшов ваду, але скрегіт наконечника, що виповзає з ущелини, вже був чутний і мені. Тож на роздуми часу не залишалося.

Відступив, як зміг, розбігся і стрибнув через голову дівчини. Молячись за одне, щоб тераса витримала... і я сам не послизнувся.

Вийшло. Чоботи бухнули об камінь, дрібні камінці бризнули з-під підборів, кутих бронзовими підковками, стрімка стіна боляче стукнула в груди, а потім ще й проїхала наждаком по щоці, обдираючи в кров. Але вхопиться я встиг, рівновагу втримав і полиця не обвалилася.

— Є контакт…

Обережно розвернувся і опустився навколішки. Потім ліг... Зняв пояс, потягнувся і захлеснув його навколо руки дівчини.

— Ну, все… Тепер, як полетимо, то разом.

Потім сів, звісивши ноги.

— Готова?

— Так ...

— На рахунок "три" відпускай прив'язану руку і тягнися...

— Добре…

— Один два…

Хрум! Древко списа таки не витримало навантаження, що змінилося, і зламалося. Але це вже не мало ніякого значення. Леонідія тепер трималася за мою ногу.

— Чудово... Тепер повзи по мені на верх. Тільки за ніс не хапайся... Це найтендітніше і найболючіше місце.

Яке щастя чути її сопіння та відчувати тепло рук. От тільки нагрудник міг бути не такий твердий.

— Ммм ... Обережніше.

— Вибач…

Дівчина вже пройшла весь шлях і зараз займала становище вище за мене. Тільки підніматися не поспішала. Лежала ниць і важко дихала.

— Добре як…

— І не говори… подруго… — у мені теж все тремтіло і тряслося. — Так і хочеться плюнути вниз. Все, більше я в гори ні ногою. І не вмовляй. Готова до перенесення?

— Зачекай, зачекай! — злякалася амазонка. Навіть підніматися почала. — Ти що, жартуєш?

— Які жарти? Ми дивом уціліли. А хто сказав, що історія не повториться? Тільки вже із трагічним фіналом?

— Ні, ні... Так не можна. До вершини зовсім небагато залишилося. Невже тобі не хочеться побачити синього орлана?

Я знизав плечима.

— Жив якось раніше?

Дівчина рішуче підвелася. Очі горять, щічки розрум'янилися. Ні сліду від пережитого та втоми.

— Добре… Тоді чекай на мене тут. Я сама піднімуся.

Зараза, ну що ж ви... за створіння такі. Знову використовуєш улюблений трюк? Береш на слабо, як тих хлопців у корчмі? І, що найгірше, прийом знову працює. Не залишатися мені, й справді, в тилу, коли блондинка геройствує. Це навіть для американських бойовиків  перебір.

— Розмріялася... А кому я бажання загадувати стану? Якщо з тобою щось трапиться? Ні, дорогенька, тепер ми будемо разом, як нитка з голкою.