Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

намагалося пробитися місячне світло. Це було надзвичайно красиво. Абдуллі солодко защеміло від думки, що він, можливо, і справді вже на шляху до порятунку Квітки-в-Ночі. 

На жаль, Софі теж глянула вгору — і з новою силою вчепилась Абдуллі в плече. 

— Говоріть! — попросила вона. — Мені так страшно! 

— Говоріть тоді й ви, о хоробра заклинателько, — відповів Абдулла. — Закрийте очі й розкажіть мені про того 

очінстанського принца, з яким заручена Квітка-в-Ночі. 

— Не думаю, що вона справді з ним заручена, — пролепетала Софі. Їй було по-справжньому страшно. — Королівський син ще немовля. Щоправда, у короля є ще й брат, принц Джастін, але він начебто мав одружитися з принцесою Беатрисою Чужокрайнійською — якщо не зважати на те, що вона не хотіла про це навіть чути й утекла. Як гадаєте, може, див і її викрав? Думаю, вашому султанові просто кортіло роздобути зброю, яку виготовляють наші маги, і це був для нього єдиний вихід. Адже найманцям, які вирушають на південь, заборонено брати з собою цю зброю. Взагалі-то Хаул каже, що й самих найманців теж посилати не слід. Хаул… — її голос заламався, руки на плечі Абдулли затремтіли. — Говоріть! — прохрипіла вона. 

Ставало важко дихати. 

— Навряд чи зможу, о міцнорука шахине, — насилу видихнув Абдулла. — Думаю, тут надто розріджене повітря. Але чи ж вам не до снаги начарувати, щоб ми мали чим дихати? 

— Мабуть, ні. Ви от усе називаєте мене чаклункою, тоді як насправді для мене все це — новина, — заперечила Софі. — Ви й самі бачили: коли я була кішкою, то тільки й могла, що більшати. — Проте вона на мить відпустила плече Абдулли, щоби виконати над головою кілька коротких різких рухів. — А й справді, повітря! — заявила вона. — Ганьба тобі! Доведеться тобі зробити так, щоб нам дихалося бодай трішки легше, ніж зараз, інакше ми довго не протримаємося. А ну згустися й дай нам тобою подихати! — і вона знову вчепилася в Абдуллу. — Ну що, так краще? 

Повітря й справді стало начебто більше, зате ще сильніше похолоднішало. Абдуллу особливо вразило, що спосіб, яким Софі насилала чари, виглядав напрочуд нечаклунським: загалом, він не надто відрізнявся від того, як Абдулла вмовляв килим літати, хоча не можна було не визнати, що він подіяв. 

— Так, авжеж. Щиро вам дякую, о заклинателько! 

— Говоріть! — заволала Софі. 

Вони злетіли так високо, що внизу вже геть нічого не було видно. Абдулла чудово розумів, чому Софі так страшно. Килим плив темною порожнечею, дедалі вище й вище, й Абдулла подумав, що якби він був тут один, то неодмінно би закричав. 

— Говоріть краще ви, о могутня володарко магічного царства, — тремтячим голосом вимовив він. — Розкажіть мені про цього чарівника Хаула, вашого чоловіка. 

Зуби Софі клацали, але вона гордо відповіла: 

— Він найкращий чарівник в Інгарії й найкращий чарівник узагалі. Якби він мав час, то неодмінно здолав би того дива. А ще він хитрий, самозакоханий і бундючний, як павич, він боягуз, його неможливо змусити зробити хоч що-небудь… 

— Правда? — запитав Абдулла. — Дивно, що ви, о найбільш любляча серед жінок, з такою гордістю оголошуєте цей перелік пороків… 

— Чому ви називаєте це пороками? — сердито перепитала Софі. — Я просто описую вам Хаула, який він є! Розумієте, він із зовсім іншого світу, який називається Уельс, і я відмовляюся вірити, що він загинув… Ой! 

Її промова урвалася зойком, бо килим у своєму русі догори ввігнався у щось схоже на тонку і прозору вуаль хмари. Усередині хмари ця її прозорість виявилася крижаними пластівцями, які обсипали Абдуллу і Софі різнокаліберними градинами, немов у грозу. Їм перехопило дух, і коли килим нарешті здійнявся ще вище й вилетів із хмари, вони стали важко віддихуватися. 

І тут їм знову перехопило дух — але вже від захвату. 

Вони опинилися в новій незнаній країні, залитій місячним сяйвом — сяйвом, що несло в собі золотий відтінок осінньої повні. Але коли Абдулла на мить відволікся від споглядання цього видовища, щоби знайти очима місяць, то так його ніде і не побачив. Здавалося, це сяйво променить із самого сріблисто-синього неба, всіяного величезними золотими зорями. Однак відволіктися Абдуллі вдалося тільки на цю мить. Килим виринув біля імлисто-прозорого моря й полетів уздовж м’яких бурунів, що розбивалися об хмарні скелі. Незважаючи на те, що крізь хвилі було все видно, немов через зеленувато-золотий шовк, їх вода була справжня, мокра і загрожувала захлиснути килим. Повітря потеплішало, а в килим, не кажучи вже про їхній одяг, понабивалося градинок, які тепер почали танути. Перші кілька хвилин Софі й Абдулла потратили на те, щоби поскидати градинки у півпрозорий океан, де вони впали в небо під водою й зникли. 

А коли килим ще трішки піднявся й Абдулла із Софі змогли краще роззирнутися, їм іще раз перехопило дух. Навколо простиралися острови, миси й бухти тьмяного золота (це їх бачив колись Абдулла у світлі призахідного сонця), вони розбігалися навсібіч, у срібну далечінь, де висіли — нерухомі, тихі, зачаровані, як видіння самого раю. Прозорі хвилі билися об хмаристий берег із легесеньким шепотом, який, здавалося, лише посилював тишу. 

Говорити в такому місці здавалося святотатством. Софі лише штовхнула Абдуллу й показала рукою. Там, на найближчій хмарі-кручі, височів замок — скупчення гордовитих летючих веж, у яких видніли тьмяно-сріблясті вікна. Замок був із хмар. Просто на очах у них декілька високих веж розповзлися в боки і зникли, а інші вежі тим часом то неймовірно зменшувалися, то роздавалися в ширину. Замок розрісся в них перед очима, немов мокра пляма на тканині, перетворився на могутню похмуру фортецю, а тоді знову почав мінятися. Але при тому всьому він залишався на місці, залишався замком, і килим, судячи з усього, прямував саме туди. 

Килим летів жваво, але обережно, тримаючись берегової лінії: видно, йому зовсім не хотілося бути поміченим. За хвилями здіймалися хмарні чагарники, облиті червоно-сріблястою барвою, немов по них пройшов захід сонця. Килим ховався під їх прикриттям точнісінько так само, як ховався поміж деревами на кінгсберійській рівнині, і, огинаючи затоку, наближався до кручі. 

Перед подорожанами відкривалися все нові види на золоті моря, у яких вдалині пропливали туманні плями — чи то кораблі, чи то хмарні тварини, що рухалися кудись у своїх власних справах. У все тій же абсолютній шепітній тиші килим вибрався на височину. Чагарі тут скінчилися. Тепер килим скрадався понад самою імлавою землею, точнісінько так, як зовсім недавно — понад кінгсберійськими дахами. Абдулла не міг його винити. 

Замок перед ними знову змінив подобу — цього разу він розповзся в боки і перетворився на величний павільйон з колонами. Коли килим влетів у довгу алею, що вела до його входу, над павільйоном почали здійматися і набухати куполи, а тоді прорізався тьмяно-золотий мінарет, ніби для того, щоби спостерігати за їхнім прибуттям. 

Обабіч алеї височіли імлаві фігури — вони теж, здавалося, спостерігали за їхнім прибуттям. Фігури здіймалися із хмароземлі так, як із суцільної маси хмар здіймаються окремі купки імлистих завитків. Однак, на відміну від замку, форми вони не змінювали. Усі вони як один гордовито тяглися вгору, трохи схожі чи то на морських коників, чи то на шахових коней, з тією лише різницею, що їхні обличчя, облямовані якимись