Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

В темному закутку, в якому я стояв, ніхто не міг мене бачити, тож я безбоязно роздивлявся усміхнене обличчя Сари, освітлене великим ліхтарем. Під ліхтарем почався якийсь рух, і я втратив лице Сари з поля зору. Однак воно все ще стояло переді мною в моїй уяві.

— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, Зія-бей?

Це проказав її голос. Дрібно затремтівши, я повернув голову. Сара стояла поруч зі мною, з усмішкою поглядаючи на букет у моїх руках. Я злякався, що вона про все здогадалася. Почав вигадувати якісь нісенітниці, аби виправдатися за цей букет. У жартівливому тоні став просторікувати, що, мовляв, цей букетик нагадує емблему нашого спортивного клубу, і тому я почеплю його в себе у головах.

Але, як я вже казав, вона не гнівається на мої нападки й безсоромні витівки, а лише з сумовитою посмішкою дивиться мені в обличчя, від чого мені стає ніяково й соромно за себе. Цього вечора в цієї загадкової дівчини виникла дивна забаганка. Вона будь-що бажала прогулятися гаєм, що росте за табором. Я вже і так, і так опирався, але марно.

Ми йшли поруч поміж деревами. Тіні, які ми кидали в місячному світлі на висхлу траву, набігали одна на одну. Сара, ніби лякаючись навколишнього безлюддя, тулилася до мене, торкалася плечем моєї руки.

Недждете, цієї ночі я зрозумів, що кохання — це щось настільки надзвичайне, що не вкладається в уяву... Я думав собі: «Аллах міг би мене створити подібним до інших, щоб мене теж можна було кохати і щоб я міг, не соромлячись,  сказати, що кохаю... Ця чужа мені молода дівчина, яка йде поруч зі мною, торкаючись мого плеча, але насправді дальша від мене, ніж найвіддаленіша з зірок, могла б бути моєю нареченою або дружиною. А скільки пар у цю мить, милуючись місячним світлом, так само гуляють пліч-о-пліч, насолоджуються коханням!.. Хто знає, що вони при цьому відчувають? Як стають щасливими? Як можна пережити, коли на тебе звалюється таке величезне щастя?» Я з неймовірною наївністю задавав собі ці питання, а сльози пекли повіки моїх гидких, по-китайському вузьких очей.

Інший би збунтувався від таких думок. Але я змирився з поразкою, на мене вже давно перестала діяти їхня отрута, тож вони не викликають у мене ні ненависті, ні гніву. Як деякі люди захоплено дивляться на небо, марно силуючись осягнути велич всесвіту, так і я з подивом дивлюся на закоханих: «Так, існують на світі люди, які кохають і знаходять взаємність. На перший погляд, вони нічим не відрізняються. Як таке взагалі може бути?»

Сара підвела мене до краю прірви.

Змагаючись із вітром, який намагався зірвати хустку з її голови, вона обернулася до мене, буквально змушуючи мене дивитися на її запаморочливу красу, усміхалася мені, про щось мило та солодко щебетала. З останніх сил я тримався, аби не виказати свою слабкість. Я почувався, ніби уві сні.

Точніше кажучи, всі мої печалі розтанули. «Гомункулусе, ти дивуєшся закоханим, — думав я, — а тим часом ніхто не знає, що таке кохання, краще від тебе».

Сара поцікавилась, що знаходиться там, по той бік долини. Я пообіцяв їй, що якось ми прийдемо сюди вдень, і я їй усе покажу. Я сказав це просто так, адже ми все одно не змогли б прийти сюди знову. Власне, я знав, що за три тижні чи місяць ми розстанемося. І думка про це тягла за собою інші думки: «Гомункулусе, можливо, це останній раз. Ти вже більше не залишишся з нею отак, наодинці... Ти більше не побачиш це обличчя в такому чарівному світлі... Отже, ти зараз на вершині щастя, яке судилося тобі в житті... Якби ця дівчина була твоєю нареченою, хіба ти кохав би її по-іншому? Так, Гомункулусе, зроби над собою зусилля... Напружся, зупини цю раціонально-логічну машину, яка працює в твоїй голові... Уяви, що Сара — твоя наречена й кохана...»

Сара, ніби прагнучи допомогти моїй уяві, повернувши до мене обличчя, лагідно й журливо про щось розповідала. Раптом вона схилила голову й несподівано розплакалася. Чому вона плакала? Можливо, згадала про колишнє кохання... Можливо, була якась інша причина... Але в будь-якому разі...

Я заплющив очі, мов людина, яка бачить приємний сон і боїться прокинутися. «На цій безлюдній темній галявині молода дівчина дивиться мені в обличчя й плаче — ну хто ж вона, як не наречена?» — промайнуло в моїй голові.

Я ніби плив в атмосфері уяви чи сну. Відчуття реальності практично залишило мене. Лише сильний біль у долоні нагадував мені, що я живий, що маю тіло. Щойно перед цим я садовим ножем обстругував палицю й розпанахав собі долоню.

І тут випадок усміхнувся мені востаннє за цю ніч. Сара наблизила до мене своє мокре від сліз обличчя:

— Зія-бей, здаєтеся, мені потрапила в око комашина... Погляньте, будь ласка.

Я не стримав посмішки. Чи насмілюся я торкнутися заплаканих Сариних щік, зазирнути їй в очі? До того ж хіба це можливо? А чи не розтане вона, мов сон, щойно я доторкнуся до неї?

Сара наполегливо продовжувала просити. Я погодився. Зблизька зазирнув їй у вічі. Вперше в житті я насмілився зблизька подивитися у вічі жінці.

Коли я відводив свої очі від її очей, то подумав із гірким переконанням, що раптом утвердилося в моїй душі: «От ти, хлопче, й пропав. В її очах ти зазирнув у зовсім інший світ... Тепер тобі не жити...»

Недждете, уяви собі від народження сліпого, який знає про світ лише з розповідей інших... І уяви, що чудового літнього дня десь у мальовничому місці цей сердега раптом прозрів, але всього на мить...

Хіба можна сподіватися, що він зможе жити далі після побаченого?

Отак і я зазирнув у Сарині очі — й усе. Чого мені тепер ще бажати?

Ти зрозумів, Недждете, чому я цієї ночі такий-щасливий? Цю ніч Гомункулус провів сам на сам із коханою жінкою. І бачив її сльози.

Гомункулус зазирнув їй у самісінькі очі, як роблять нормальні люди, ба навіть як наречений, як коханий.

Не можна уявити більшої радості й більшого щастя, ніж те, що я звідав цієї ночі, Недждете... Адже закохані не помічають тих щасливих годин, коли вони разом зі своїми коханими. Вони весь час сподіваються, що завтрашній день принесе їм ще більше щастя...