Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

28

Філіпп Серті та його мати мешкали в невеличкому будинку аж на краю міста, на порожній вулиці, недалеко від кварталу старих будівель, з яких пооблазив тиньк. Коричнева чотирисхила покрівля, брудний фасад, який колись був білим, пожовклі мереживні фіранки, що обрамляли темні вікна, схожі на рот, який розійшовся в щербатій посмішці. Ньєман знав, що пані Серті досі в жандармерії, детально викладає свої свідчення, і тому в будинку немає жодного світла. Утім, він вирішив не ризикувати й подзвонив у двері.

Ніхто йому не відповів.

Ньєман обійшов довкола халупки. Дув пронизливий крижаний вітер, передвісник зими. Ліворуч до дому притикав невеличкий гараж. Комісар зазирнув усередину й побачив заляпану багнюкою «Ладу» не першої молодості. Він пішов далі. За будинком розмістився «садок» — кілька квадратних метрів газону.

Поліціянт роззирнувся довкола: чи нема, бува, язикатих свідків? Не помітивши нікого, він піднявся на ґанок і оглянув замок. Звичайна дешевина. Комісар відімкнув двері без особливих труднощів, витер ноги об килимок і зайшов до будинку гаданої жертви вбивства.

Із передпокою він потрапив до тісної вітальні й запалив свій кишеньковий ліхтарик. У жмутку білого світла показався зеленавий палас із меншими килимками темного кольору на ньому, диван-ліжко під стіною, усуціль завішеною мисливськими рушницями, невдало підібрані меблі, невибагливий і потворний дріб’язок. Усе це навіювало думки про згірклий комфорт і заздрісну щоденщину.

Поліціянт натягнув латексні рукавички й обережно обшукав шухляди, однак не знайшов нічого, вартого уваги. Столове приладдя з накладного срібла, вишиті хустинки, особисті документи: податкові декларації, анкети з Фонду соціального захисту… Він побіжно передивився папери, потім швидко оглянув усе решту. Марно. Типова вітальня нічим не визначної родини.

Ньєман піднявся на горішній поверх.

Він легко знайшов кімнату Філіппа Серті. Постери з тваринами, стоси ілюстрованих журналів у скрині, телепрограми: від усього цього віяло інтелектуальним убозтвом, що межувало з розумовим недорозвитком. Ньєман узявся до щонайретельнішого обшуку. Він не знайшов нічого, окрім кількох дрібниць, що свідчили про цілковито нічне життя Серті. На поличках вишикувалися найрізноманітніші лампи й ліхтарики будь-якої потужності — немовби їхній власник прагнув відтворити освітлення, характерне для кожної з пір року. Ньєман відзначив також масивні, без жодної щілини, віконниці, що мали захистити хазяїна від денного світла або ж приховати його нічне життя. Поліціянт знайшов також маски, подібні до тих, якими користуються пасажири літаків, щоб спати при світлі. Або Серті мав проблеми зі сном, або він був вампіром.

Ньєман пошукав під ковдрами, простирадлами, матрацом. Провів рукою під килимом, обмацав шпалери. Нічого. І ані найменшого натяку на стосунки з жінками.

Поліціянт окинув оком кімнату матері, надовго там не затримуючись. Атмосфера цього будинку починала наганяти на нього безнадійну тугу. Він спустився й нашвидку оглянув кухню, ванну кімнату й підвал. Лише марна витрата часу.

Надворі далі завивав вітер, шибки у вікнах злегка деренчали.

Комісар вимкнув ліхтарик і несподівано відчув приємний дрож, немов задоволення від того, що проникнув крадькома до чиєїсь потайної схованки.

Ньєман задумався. Він не міг помилятися. Принаймні не так. Десь тут мусить бути якийсь знак, якась зачіпка, що-небудь. Що менше в нього було підстав, то більше він переконувався: він має рацію, що між Кайюа й Серті існує якийсь невідомий поки зв’язок.

Ураз комісарові дещо спало на думку.

У лікарняній роздягальні панувала свинцева сутінь. Упродовж стін виструнчилися хиткими й рипливими рядами шафки працівників. У приміщенні нікого не було. Ньєман безшелесно підійшов ближче й став читати імена на металевих табличках, аж доки не натрапив на шафку Філіппа Серті.

Він знову надів рукавички й узявся відмикати висячий замок. У голові зринули спогади про нічні рейди в масках, коли він працював у антитерористичному підрозділі. Ньєман не сумував за тими часами. Йому понад усе подобалося вдиратися до будинків у критичні нічні години, але самому, потайки, наче справжній злодій.

Кілька разів клацнуло, і двері шафки відчинилися: робочі халати, ласощі, старі журнали. І знову ліхтарики й протисонячні маски. Обережно, намагаючись не шуміти, Ньєман обмацав стінки шафки, переконавшись, що схованок там нема. Ні подвійного дна, ні подвійної стелі також не було.

Ньєман опустився навколішки й вилаявся. Вочевидь він пішов хибним слідом. Нічого він не дізнається з життя молодого санітара. До того ж комісар іще навіть не був певним, що заморожений труп, знайдений високо в горах, — це Філіпп Серті. Можливо, за кілька днів парубок з’явиться під ручку з ладною медсестричкою після першого в своєму житті загулу.

Комісар не міг не всміхнутися сам до себе через свою впертість. Він вирішив уже йти, доки його не застукали, коли помітив, що плитка лінолеуму під шафкою трохи відстає від підлоги. Він просунув руку, намацав клапоть штучного покриття й двома пальцями обережно підняв його. Рука відчула шорсткий цемент, а потім торкнулася якогось предмета, що легенько дзенькнув. Ньєман сягнув далі й затиснув предмет у кулаці. Коли він вийняв руку й розтиснув пальці, на долоні в нього лежав ключ на кілечку, що так старанно був захований під шафою.

Ньєман упізнав визубні, характерні для ключів від броньованих дверей.

Якщо у Серті була таємниця, то шукати її треба за тими дверима, які відмикає цей ключ.

У мерії Ньєманові вдалося останньої миті зловити працівника кадастрового відділу, що вже збирався додому. Чоловік ніяк не змінився на обличчі, коли почув прізвище «Серті». Отже, тут ще нічого не знали про те, що сталося, і про ймовірну особу другої жертви. Службовець, що вже вдягнув був пальто, неохоче взявся до пошуків документів, яких зажадав офіцер поліції.

Ньєман, терпляче чекаючи, учергове прокручував у голові припущення, яке привело його сюди, немовби хотів у такий спосіб збільшити шанси на успіх. Філіпп Серті заховав ключа від приміщення з броньованими дверима під шафкою в лікарняній роздягальні. Двері до будинку, де він мешкав, були прості, без жодного посилення. Цей ключ міг відмикати безліч дверей, шафок, комор, зокрема там само, у лікарні. Але тоді навіщо його ховати? Слідецьке чуття підказало Ньєманові прийти сюди, до кадастрового відділу, щоб перевірити, чи Філіпп Серті не володіє, бува, ще якимось будинком, хижкою, сараєм — будь-чим, де за захищеними дверима він міг би вести інше життя.

Службовець, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, виставив коробку зі зсохлого картону, на переді якої в невеличкій мідній рамці була етикетка з написом чорнилом: «Серті». Намагаючись опанувати хвилювання, Ньєман розкрив коробку й узявся перебирати офіційні документи, нотаріальні акти, земельні плани. Поліціянт ретельно переглянув папери, перевірив номери