Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

— Машо, — прошепотів я озираючись. — Машо...

Вона уважно, не кліпаючи, дивилася на мене. Як у тому сні.

— Розв’яжи... — я вказав очима на руки за стовбуром. — Розв’яжи мене! Там... — я знову зробив рух головою.

Вона не реагувала.

— Ти ж не хочеш залишитися тут, з ними? — продовжував я говорити в якійсь гарячці. — Ти ж хочеш, щоб ми пішли — вдвох? Як ішли до цього? Га, Машо? Ти і я. Ти (я кивнув головою в її бік) і я (вказав поглядом на свої груди).

Вона мовчала.

— Машо, ти що — не впізнаєш мене? Мила. Згадай. Ну, будь ласка, згадай, прошу! — я мало не плакав.

Вона (так мені здавалося) втрачала інтерес до мене. Збиралась іти.

У відчаї я підвівся, насилу випростуючи коліна і ковзаючи зв’язаними ззаду руками вгору по стовбуру.

Вона трохи відскочила, насторожена. Що в ній зараз відбувається? Чи є у стора пам’ять — тобто чи є щось святе?

І тут щось підказало мені: я розслабив низ живота і... Води, що зібралися за півдня, хлинули з мене у неї на очах. Гарячий струмінь потрапив їй на живіт, рідина потекла по стегнах на землю. Вона здригнулася, але не відступила — не зводячи погляду дивилася здивовано на те, що виливалося з мене.

— Пі-пі, — прошепотів я.

— Пі-пі, — повторила вона, як автомат.

— Пі-пі! Ти пам’ятаєш, так? Машо, ходімо звідси. Ну, підійди ж до мене.

Вона підійшла, неначе зрозуміла.

— Притулися до мене — чуєш?

Вона наблизилась і нерішуче зупинилася. Тоді я, витягнувши голову, поцілував її, кудись у щоку.

— Там, Машо, — я знову показав собі за спину. — Руки. Мої руки. Руки. Розв’яжи.

Вона ще постояла і потім повільно обійшла мене.

— Стій там! — сказав я, знаючи, що Маша добре знає слово «стій». — Там! Розв’яжи!

Деякий час — глуха тиша: жодного руху. І раптом я відчув її пальці на моїх зап’ястях! Подібно до маленьких спритних тваринок, вони бігали туди-сюди, розплутуючи мотузку. Як я любив їх тієї миті!

Через хвилину я був вільний. Схопивши Машу за руку і приклавши палець до губ (цей знак вона теж прекрасно розуміла), я потягнув її вглиб лісу, беручи все більше ліворуч, за скелю.

Щойно я отримав волю, Маша стала такою, як була колись — в усьо­му слухняною, з цілковитою довірою до мене, моєю. Це було наче диво. Поки я був знерухомлений, приклеє­ний до дерева, я був для неї не я — хтось чужий, кого вона не знала. Та щойно я здобув свободу — я відразу, миттєво, став її волею, її спрямовуючим смислом. Я помітив, як раптом у ній щось розслабилося, вона неначе звільнилася від неясного, невизначеного в собі: її почуття, рухи набули чіткості, гармонізувалися, знайшовши цілісність у єдиній волі.

Ні, не могло бути сумніву, що Маша, мовчки пішовши за мною, знайшла раптом — замість солодкого підпорядкування темним інстинктам — іншу радість. Радість бути іншою, «людяною» — добре їй знайому. Зі мною вона була «майже людина», звикла підкорятися «правилам», логіці, порядку. І це не могло не створювати в ній нову якість, не цінуватися (несвідомо) нею. У цьому стаді вона б остаточно — більше, ніж у хліві, — озвіріла, а зі мною... Зі мною вона буде лю­диною.

Ми обійшли скелю і кинулися навтьоки у бік темної гряди, що знову з’явилася на обрії.

Ми йшли дуже довго, не зупиняючись. Почуття небезпеки, страх, що те жахіття, яке мені довелося пережити, може повторитися, гнали мене більше, ніж голод і холод. В останній раз я харчувався чорницею — добу тому. Маша, мабуть, була не така голодна. Тут я згадав, як вона копирсалася в животі тієї нещасної: задоволена, азартна, абсолютно дика. Так, вона була сита тією жінкою... Але, дивна річ: я не засуджував її, і в мене не було відрази до неї як до «людо­їдки». Якщо вже на те пішло, Маша не розуміла, що вона робить. У неї не було свідомості. А ми? Ми розуміємо? Свідомістю наділені...

Але, маючи людську свідомість, не можна поводитися так, як ведуть себе тварини. Значить... Значить, раз ми, як і тварини, їмо, фактично, людське тіло, ми не маємо людської свідомості: ми самі ще тварини! У нас іще долюдська свідомість.

Ці дивовижні думки (я сприймав їх як прозріння) приходили до мене в той час, як ми з Машею дерлися по схилах, петляли ледве помітною стежкою поміж дерев, спускалися з перевалів, які траплялися на нашому шляху. Ми йшли і йшли — а думки незалежно від цього народжувалися в моїй голові, вражаючи своєю новизною. Чому я ніде не читав про це? Чому ніхто про це не говорить? Це ж так очевидно. І стає зрозуміло, хто ти, як і навіщо повинен жити.

Уже розвиднілось, коли ми вийшли до величезного водо­спаду, який лився, здавалося, зі самих небес. Ми зупинилися на хвилину, заворожені видовищем, задерши голови.

Вода летіла, розсіюючись, із виступу скелі, пролітала метрів сто і розбивалася, здіймаючи фонтани бризок, біля наших ніг. Іноді в ній миготіли, зблискувала лускою, якісь рибки.

— Красиво, — сказав я і подивився на Машу.

І тут я вжахнувся. Вона була вся у бруді, у випорожненнях, а що найгірше — в засохлій то тут, то там крові. У людській крові. Волосся її було сплутане в якийсь потворний клубок на потилиці. Хоча Маша, як і я, дивилася заворожено на водоспад, вона була потворна. Виглядала гірше, ніж у хліві (там за нею все-таки доглядали). Справжня тварина.

— Іди сюди!

Я взяв її за обидві руки і першим, задкуючи, вступив в озе­ро, яке створював водоспад.

Крижана вода обпекла мені ноги.

— Не бійся, дурненька! — сказав я, намагаючись перекричати шум води. — Треба митися! Митися! Треба бути чистою! Чистою!

Я хотів, щоб вона швидше вивчила мову — швидше зв’я­зала слова з тими діями, які їй демонструвалися.

— Чистою! Бути чистою!

Я, не звертаючи уваги на її вереск, затягнув Машу під водопад і почав її мити.

— Са­ма! — кричав я. — Сама! — і водив її рукою по її ж тілу, навчаючи рухамрухів, намагаючись вимити від бруду та недобрих запахів найпотаємніші куточки.

Ми вибігли на траву, трясучись від холоду.

— Стрибай! — сказав я, показуючи приклад. — Треба зігрітися!

 Але вона не стрибала — стояла, вся тремтячи від холоду: чиста, біла, у краплях води.

— Що з тобою?

Я перестав стрибати й підійшов до неї. В її очах я вловив незрозумілий мені смуток.

— Ну, що ти?

Я почав масажувати їй плечі, спину, живіт, намага­ючись її зігріти.

— Не сумуй ти так, — я поцілував її в голову. — Дурненька. Ти згадуєш стадо? —