Річард К. Морган - Зламані янголи

них стільці та столи нагадували ієрогліфічне послання, адресоване комусь на орбіті. Поки ми перебували внизу, ніч охолола, і я затремтів від вітру. Мені згадалися слова Сунь Ліпін.

«Варіант Ролінґа.»

Саме вірус Ролінґа убив інненінський десант. Це через нього Джиммі де Сото, перш ніж померти, видер сам собі око. Тоді він був передовою технологією, а тепер — дешевим списаним військовим майном масового виробництва. Єдиною вірусною програмою, яку могли собі дозволити у своїй скруті Кемпові сили.

Часи змінюються, ринкові сили залишаються. Історія розгортається, а мертві по-справжньому лишаються мертвими.

Всім іншим доводиться йти далі.

Генд повернувся зніченим, принісши фляги з машинною кавою. Передав мені мою і сперся на парапет біля мене.

— То що думаєш? — запитав він за якийсь час.

— Думаю, що смак — лайно.

Він гигикнув.

— Що ти думаєш про нашу команду?

— Підійде, — я сьорбнув кави й серйозно подивився на місто внизу. — Від ніндзя я не в захваті, але в нього є певні корисні навички і він, здається, готовий до загибелі під час виконання службових обов’язків, а це завжди велика перевага для вояка. Скільки часу треба на підготовку клонів?

— Два дні. Можливо, трохи менше.

— Перш ніж ці люди звикнуть до нових чохлів, мине вдвічі більше часу. Ми можемо провести вступний інструктаж віртуально?

— А чому б ні? ВШІ може створити стовідсотково точні копії кожного клона з необроблених даних у біолабораторних машинах. З прискоренням у триста п’ятдесят разів відносно реального часу ми можемо забезпечити всій команді цілий місяць у нових чохлах, на місці роботи в конструкті Данґреку, за пару годин реального часу.

— Добре, — сказав я й замислився, чому мені не видається, що це добре.

— Сам я вагаюся щодо Суджіяді. Я не певен, що від такої людини можна очікувати позитивного сприйняття наказів.

Я знизав плечима.

— То постав його командиром.

— Ти серйозно?

— Чому б ні? Він має відповідні навички. Має відповідне звання і здобув досвід. Явно вірний своїм людям.

Генд нічого не сказав. Я відчував, як він супиться, хоча нас розділяло пів метра парапету.

— Що таке?

— Нічого, — він прокашлявся. — Я просто… Думав… Що ти хотів би стати командиром сам.

Я знову побачив взвод. Угорі вибухнув залп розумної шрапнелі. Спалах блискавки, вибухи, а далі — осколки, що з голодним шипінням скачуть крізь блискучу ртутну завісу дощу. Постріли бластерів на задньому плані тріщать так, ніби щось рветься.

Крики.

Те, що з’явилося на моєму обличчі, не скидалося на усмішку, та, вочевидь, було нею.

— Що смішного?

— Генде, ти прочитав мою особову справу.

— Так.

— І все одно думав, що я хочу командувати. Ти що, блін, притрушений?

Розділ п'ятнадцятий

Завдяки каві я не спав.

Генд пішов лягти в ліжко чи в яку там ємність він заповзав, коли «Мандрейк» ним не користувалася, залишивши мене вдивлятись у пустельну ніч. Я пошукав на небі Сонце й побачив, що воно виблискує на сході, на вершині сузір’я, яке місцеві називали Дім Мізинця. Крізь мене знову пропливли Гендові слова.

… Так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини…

Я роздратовано викинув це з голови.

Зрештою, я там не народився. Земля була для мене домом не більшою мірою, ніж Санкція-IV, а якщо батько й показував мені Сонце між нападами п’яної жорстокості, то я про це не пам’ятав. Значущою ця крапка світла стала для мене лише завдяки дискам. А зорю, довкола якої обертається Світ Гарлана, звідси не було видно взагалі.

Може, в цьому й проблема.

А може, проблема полягала в тому, що я побував там, у легендарній домівці людського роду, а тепер, дивлячись угору, міг уявити собі за одну астрономічну одиницю від блискучої зірки планету, що обертається, місто біля моря, що поринає в темряву з приходом ночі або викочується назад у світло, припаркований десь поліційний катер і одну лейтенантку поліції, що п’є каву, ненабагато кращу за мою, і, можливо, думає…

Годі, Ковачу.

Щоб ти знав, те світло, прихід якого ти бачиш, зникло аж за п’ятдесят років до її народження. А тому чохлу, про який ти фантазуєш, зараз уже шістдесят із гаком, якщо вона взагалі ще його носить. Відпусти його.

Так, так.

Я вихилив залишки кави і скривився, відчувши, які вони холодні. Судячи з вигляду обрію на сході, невдовзі мав настати світанок, і в мене раптом з’явилося нищівне бажання не бути тут, коли він прийде. Я залишив картонний пакунок з-під кави на парапеті й попетляв між розкиданих стільців і столів до найближчого ліфтового терміналу.

Ліфт підвіз мене до номера на три поверхи нижче, і я пробрався звивистим коридором, ні з ким не зустрівшись. Коли я саме витягував із дверей чашу для сітківки на тоненькому, як ниточка слини, кабелі, механічну тишу порушили звуки кроків, і я кинувся до протилежної стіни, сягнувши правою рукою до єдиного інтерфейсного пістолета, який я досі носив за звичкою, заткнувши ззаду за пасок.

Злякався.

Ти в «Мандрейк-Тавер», Ковачу. На рівнях для топ-менеджерів. Сюди навіть пил без дозволу не проходить. Та опануй уже, блін, себе.

— Ковачу.

Голос Тані Вардані.

Я ковтнув і відштовхнувся від стіни. Вардані обійшла вигин коридора й зупинилася, дивлячись на мене з незвичною невпевненістю в позі.

— Вибач, я тебе налякала?

— Ні, — знову потягнувся до чаші для сітківки, яка сховалась у дверях, коли я сягнув по «Калашникова».

— Не спав усю ніч?

— Так, — я приклав чашу до ока, і двері склалися.

— А ти?

— Плюс-мінус. Пару годин тому спробувала трохи поспати, але… — вона знизала плечима. — Надто сильно завелася. Ти вже впорався?

— З наймом?

— Так.

— Так.

— Які вони?

— Непогані.

Двері соромливо задзеленчали, нагадуючи, що вхід досі не виконано.

— А ти…

— Ти… — я змахнув рукою.

— Дякую.

Вона незграбно ворухнулася й увійшла поперед мене.

У залі номера були скляні стіни. Коли я виходив, лишив їх напівпрозорими. Димчаста поверхня була всіяна плямами міських вогнів, подібних на дрібну рибку, яка виблискує, попавшись у сіті міллспортського траулера. Вардані зупинилася посеред вишукано урядженого житлового приміщення й розвернулася.

— Я…

— Сідай. Всі штуки мальвового кольору — це крісла.

— Дякую, я просто ніяк не можу звикнути до…

— Останнє слово техніки, — я подивився, як вона вмощується на краю одного з модулів, а той марно спробував піднятись і огорнути її тіло. — Хочеш випити?