Річард К. Морган - Зламані янголи

— Покурити?

— Господи, ні.

— То як там апаратне забезпечення?

— Добре, — вона кивнула, передусім самій собі. — Так. Непогане.

— Добре.

— Думаєш, ми майже готові?

— Я… — я відмахнувся від різкого спалаху в очах і підійшов до одного з вільних крісел, а тоді демонстративно в ньому вмостився. — Ми чекаємо на подальші події там. Ти в курсі.

— Так.

Запала тиша.

— Як гадаєш, вони це зроблять?

— Хто? Картель? — я хитнув головою. — Якщо цього можна уникнути, то ні. А от Кемп може. Послухай, Таню. Можливо, цього взагалі не станеться. Але ніхто з нас нічого не може з цим удіяти, станеться це чи ні. Тепер уже запізно для такого втручання. Така сутність війни — знищення особистості.

— Що це? Якась квеллістська епіграма?

Я всміхнувся.

— Так, вільно перефразована. Хочеш знати, що Квелла казала про війну? Про всі жорстокі конфлікти?

Вона нервово ворухнулася.

— Та ні. Ну, гаразд, звісно. Розкажи мені. Чому б ні? Розкажи мені те, чого я ще не чула.

— Вона казала, що війни ведуть через гормони. Здебільшого чоловічі гормони. Річ зовсім не в перемозі чи поразці, а в викиді гормонів. Вона написала про це вірш, ще до того, як пішла в підпілля. Як там…

Я заплющив очі й повернуся думками у Світ Гарлана.

У безпечний будинок серед пагорбів над Міллспортом.

У кутку складено крадене біозабезпечення, повітря наповнене димом від косяків і післяопераційними радощами. Пусті суперечки про політику з Вірджинією Відаурою та її командою, сумнозвісними Маленькими Синіми Жучками. Учасники бесіди обмінюються квеллістськими цитатами й поезією.

— Тобі боляче?

Я розплющив очі й докірливо позирнув на неї.

— Таню, ці речі здебільшого писалися стрип-япською. Це торгівельна мова Світу Гарлана, якої ти не зрозумієш. Я намагаюся пригадати аманглійську версію.

— Що ж, це схоже на біль. Не замучся через мене.

Я підняв руку.

— Ось воно:

«Чоловічі чохли,

Спиніть гормони тихо

Чи випустіть у криках

Іншого штибу

(Ми вас заспокоїмо: заряд досить великий)

Кривава

Гордість за власну міць

Вас підведе і наїбе,

І все, чого ви торкнетеся, теж

(Ви нас заспокоїте: ціна була досить мала)».

Я відкинувся назад. Вона шморгнула носом.

— Трохи дивна позиція для революціонера. Хіба вона не очолила якесь криваве повстання? Боротьбу не на життя, а на смерть із тиранією Протекторату чи щось таке?

— Так. Навіть кілька різних кривавих повстань. Але доказів того, що вона справді загинула, немає. Вона зникла під час останнього бою за Міллспорт. Пам’яті так і не знайшли.

— Я не розумію, як штурм брами Міллспорта поєднується з цим віршем.

Я знизав плечима.

— Ну, вона, в принципі, так і не змінила своїх поглядів на першопричини насильства, навіть серед нього. Мабуть, просто усвідомила, що його неможливо уникнути. Натомість вона змінила свої дії відповідно до ландшафту.

— Не бозна-яка філософія.

— Так, справді. Але догм у квеллізмі ніколи не полюбляли. Чи не єдине кредо, яке коли-небудь підтримувала Квелла, було: «Подивіться на факти». Вона хотіла, щоб це було написано на її могилі. «Подивіться на факти». Це означало, що з ними треба поводитися творчо, не ігнорувати їх і не намагатися вдавати, ніби вони — просто якась історична незручність. Вона завжди казала, що контролювати війну неможливо. Навіть коли починала війну.

— Як на мене, звучить дещо по-поразницьки.

— Аж ніяк. Це просто визнання небезпеки. Подивіться на факти. Не починайте війн, якщо можете їх уникнути. Бо почавшись, війна стане непідвладною адекватному контролю. Тоді всі можуть хіба що спробувати вижити, поки вона йде своїм гормональним звичаєм. Триматися за хворостину й викручуватися. Лишатися живими й чекати на завершення.

— Ну й нехай, — вона позіхнула й визирнула з вікна. — Ковачу, я не дуже люблю чекати. Здавалося б, робота археологіста мала б вилікувати мене від цього, чи не так?

Тремтливий негучний смішок.

— Це та ще… Табір…

Я рвучко встав.

— Давай принесу тобі косяк.

— Ні, — вона не ворухнулась, але її голос прозвучав жорстко. — Мені не треба нічого забувати, Ковачу. Мені треба…

Вона прокашлялася.

— Мені треба, щоб ти дещо зробив для мене. Зі мною. Те, що ти зі мною зробив. Ну, тобто раніше. Те, що ти зробив… — вона опустила погляд на свої руки. — Вплинуло на мене так, як я не… Не очікувала.

— А, — я знову сів. — Оте.

— Так, оте, — в її голосі тепер з’явилася гнівна нотка. — Гадаю, тут усе логічно. Це процес регулювання емоцій.

— Так.

— Так. Ну, тепер мені треба відрегулювати назад одну конкретну емоцію, і я уявляю собі лише один спосіб це зробити: тряхнутися з тобою.

— Я не впевнений, що…

— Мені байдуже, — енергійно заявила вона. — Ти мене змінив. Ти мене полагодив, — її голос стишився. — Мабуть, я маю бути вдячна, але в мене інші почуття. Я почуваюся не вдячною, а полагодженою. Ти створив цю… Нерівновагу в мені, і я хочу повернути цю частину себе.

— Послухай, Таню, ти геть нездатна…

— А, це, — вона натягнуто всміхнулася. — Я розумію, що зараз не зовсім сексуально приваблива для когось, окрім…

— Я не це мав на увазі…

— Кількох фриків, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків. Ні, нам треба це виправити. Для цього ми маємо піти у віртуал.

Я спробував позбутися приголомшливого відчуття нереальності.

— Ти хочеш зробити це зараз?

— Так, — ще одна половинчаста усмішка. — Це шкодить моєму сну, Ковачу. А сон мені зараз потрібен.

— Ти здогадуєшся, куди йти?

— Так.

Це було схоже на дитячу гру у виклики.

— То куди саме?

— Донизу, — вона підвелася й подивилася на мене. — Знаєш, а ти ставиш дуже багато запитань як на чоловіка, якому от-от перепаде секс.

Це «внизу» було на поверсі приблизно посередині вежі — як оголосив ліфт, на рекреаційному рівні. За дверима відкривався не розділений перегородками простір фітнес-центру, де в неосвітленому мороці загрозливо височіли схожі на комах тренажери. У віддаленому кінці приміщення я помітив похилі сіті десь із десятка віртуалінкових стійок.

— Ми займемося цим тут? — ніяково спитав я.

— Ні. У закритих кімнатах позаду. Ну ж бо.

Ми пройшли лісом зупинених тренажерів; над ними й серед них спалахували мерехтливі вогні, які знову згасали, коли ми йшли далі. Я стежив за цим процесом з неврастенічного гроту, який зростав довкола мене, як корал, відколи я спустився з даху. Таке часом буває від зловживання віртуальністю. В голові з відключенням щось починає незрозуміло муляти, з’являється таке бентежне відчуття, ніби реальності вже не вистачає гостроти, розпливчастість, що накриває хвилями і, можливо, схожа на межу