Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

і дівоча подушка, і привабливі образи закоханої уяви розплилися, затерлися, зникли. Склеїлися розмріяні очі хлопця, і до музики дощу, годинника та млинка долучився ще глибокий віддих здорових Петрових грудей…

Збудив його якийсь стукіт. В півсні зжахнувся, бо здавалося йому, що в кімнату вскочили москалі. Зірвався як опарений і замість бородатого москаля побачив круглолицю Настуньку.

— Що сталося? — спитав перестрашено.

— Хі-хі-хі! — захіхотіла Настунька. — Нічого, паничу. Та то я воду для вас принесла.

— Ага-а! — відітхнув з полегшею Петро. — А то вже пізно, Настунько?

— Та вже трохи. Пан директор казали, щоби панич вставали, бо вже хочуть додому йти.

— Добре-добре. Я зараз встаю… Чого смієшся, Настунько? — запитав, побачивши, що дівчина не відходить, а станула і дивиться підсміхаючись.

Настунька стягнула уста і прибралася в комічну повагу.

— Та де я сміюся. Я йно дивлюся, звідки панич таку красну квітку взяли?

— Де?!.. Яку квітку?!

— А от, коло голови на подушці…

Петро оглянувся. На подушці лежала розкішна біла айстра. Якось йому ніяково зробилося перед Настунькою.

— Видно, тут лежала перед тим. Може, панночка забула…

Настунька моргнула оком.

— Та й мені здається, що то панночка. А може, квітка через вікно влетіла?!

Петро вдав, що його та ціла історія не цікавить.

— Що балакаєш дурниці! Панночка стелила і, певно, забула. А може, й не панночка…

Настунька раптом зробилася поважна, майже сумна.

— Панночка, паничу, панночка! — зітхнула жалісно. — Ой, як вона вас любить!.. Гріх би був, якби ви її кинули.

Петро скочив як укушений.

— Настунька! Що тобі до голови якесь таке приходить. І не говори ніде такого, бо ще Бог зна, що вийде з цього.

А щоби перервати не так немилу, як небезпечну розмову, виправив Настуньку з кімнати.

— Но йди вже, йди і не говори багато! Я хочу збиратися.

— Та йду, йду, — відповіла Настунька без тіни образи, — але, бігме, шкода би було панночки…

Ледве замкнулись за нею двері, Петро вже тримав квітку в руках. Свіжа, мокра ще від дощу айстра тремтіла в його руках, поблискуючи краплями. Перед хвилею, видно, зірвана і вкинена через вікно… Хто вкинув її?! Адже хіба не стара Керницька, ані Городюкова!.. Може, Настунька?!.. Смішне! Хоч і яка вона була смілива і почувалась майже членом рідні Керницьких, не мала б роботи дряпатися по вікнах і кидати на нього айстрами…

Наталка?!. Тільки Наталка!.. Вона одна могла і мала право це зробити. Люба, кохана дівчина! Навіть на хвилю не забула про нього. Як вона мусила десь встидатися, коли підлазила до вікна! Як мусила тремтіти, щоб хто не побачив її!

Але спритна мала… Вікно, щоправда, недалеко, все ж таки треба зручности, щоб кинути квітку через нього на отоману.

Петро Бог зна доки роздумував би над випадком і подивляв би квітку, якби солодких міркувань не перервав був голос пані Керницької.

— Пане Петре! Ви вже готові?!.

Петро відрухово сховав, за себе квітку.

— Ще ні, пані добродійко, — відповів, — але зараз буду.

— Збирайтеся раз-два. Прийшов старий Федорій і хоче з вами бачитися.

Петро вискочив швидко з постелі і за пару хвилин був уже готовий. Тільки біла айстра загаяла його трохи. Не знав, що з нею зробити. Спершу вирішив сховати до нотесу, але жаль було, що помнеться. Потім постановив оставити квітку в салоні і вже навіть знайшов був сховок на неї. Але й це йому не сподобалося. Найрадше взяв би її зі собою… По зрілій надумі прийшов до висновку, що найкраще всадити її до бутоньєрки. Нехай Наталка бачить, що він айстру знайшов і що догадується, від кого вона. Був би, може, таке і зробив, але пані Керницька перешкодила, бо застукала до дверей так нагло, що Петро одним махом сховав айстру до кишені і кликнув:

— Прошу!

Пані Керницька відчинила двері і станула на порозі.

— Як же, добре було спати? — запитала.

— Знаменито! Дуже дякую… Чи старий Федорій ще є?

— Є-є! В кухні чекає на вас вже з півгодини.

— Чому ж мене скорше не збудили! — бідкався Петро.

— Ви вже не спали. Тільки дуже помалу збиралися, — докоряла з усміхом пані Керницька.

— То неможливе, таж я так… — не докінчив уже, що швидко збирався, бо пригадав собі айстру і скільки він з нею навозився.

Чув її в кишені. Легенько всадив руку туди та обгорнув пальцями, щоб не зім’яти. Так забезпечений, рушив до кухні. Городюки пішли були додому, а директор казав, щоб Федорія послали до нього, як тільки з’явиться. Але Федорій перше хотів говорити з паничем.

— Дай Боже здоров’я, пане Федорій! — привітав старого Петро.

— Слава Ісусу Христу, — сказав старий, встаючи з лави. — Я до вас, паничу…

— Я до вас, не ви до мене, — перервав йому Зварич.

— Ні, я таки до вас.

— За вами приходила Настунька.

— Ая… казали мені діти, що була. Але мене не було дома, бо я щойно недавно з поля вернувся… Ви хочете завтра, паничу, до Львова їхати.

— Та хочу, але фіри не маю. Я, власне, хотів вас просити, щоб ви були такі добрі дати мені коні.

— Я й того прийшов. Чув я нині рано, що ніхто не похочує їхати, та й думаю собі: як же ж так!? Не ваша то власна потреба, а нас всіх. От і отця духовного рятувати, і до войська йти. Треба вам поміч дати. То й прийшов вам сказати, що я на завтра дам своїх коней.

— О, дай же вам Боже здоров’я, — втішився Зварич. — Воно довго не забавить, за два дні будете назад.

— А якби й довше — не велика річ. Робив я ще не такі дороги.

— А до Львова дорогу знаєте?

Старий Федорій щиро засміявся, аж йому зморшки подвоїлися.

— Чи дорогу знаю!? Дай вам Боже тільки літ, що я разів до Львова їздив. За моїх часів іде залізниці не було, а потім хоч і була, люди ще довго возами їздили.

— А щодо ціни, то я з вами не буду зговорюватися. Ви вже собі з паном директором полагодите.

Старий не зрозумів чи, може, вдавав, що не розуміє.

— Якої ціни?!. — запитався.

— За їзду до Львова.

Дід Федорій випростався як лиш міг і якимсь проречистим голосом заявив:

— Нехай мені панич не говорять такого. Я не для грошей згодився їхати. Для вас, молодих хлопців, то роблю, що йдете добровільно свою землю боронити, за найяснішого монарха постояти.

Петрові станули сльози в очах. Дивився з подивом на старого, що гордо підніс угору низько стрижену сиву голову і моргав навислими бровами. Почув, що, може, образив старого,