Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

Петро сердито мотнув головою.

— Чого?!. Тета не знають наших людей?!. Все добре, як хтось їм щось робить, але коли треба самим що-небудь, то їх тоді нема.

— Ну?! — спитався Городюк.

— Ніхто не хоче їхати! Кожний каже: «Я би з охотою… але… може б, тамтой поїхав. Йому легше!..»

— Значить, ти не маєш підводи?

— Не маю.

— То чого ж було сидіти так довго? Треба було вернути назад.

Зварич усміхнувся вдоволено.

— Вже-то я дурно не сидів. Зійшлися до Василя хлопці, я там їм дещо розповідав і завтра ще один їде.

— То гарно, — похвалив Городюк, — але чим?

— Пане директор, — обізвалася Керницька. — Я ж вам казала: не буде фіри з села, нехай їде наша.

Городюк затріпав рукою.

— Ані мені такого, пані, не говоріть, — сказав остро. — Вам коней треба тут, і справа скінчена. Не буде підводи так, то найметься когось.

— Таки так, пані,— докинула Городюкова. — Вам треба конечно коней при господарстві. Чи поїхати де, чи привезти чого…

— Певно, що треба, але будуть тамті, що поїхали з мужем! Два-три дні ми можемо обійтися без коней.

Пані Керницька така була певна швидкого повороту чоловіка, що призначила на це найбільше два-три дні.

— Ні, пані,—заперечив Городюк, — нехай воно собі як хоче буде, ваших коней не можна брати. Ти, Петре, відпічнеш, може, підеш додому положитися, а я вже справу сам полагоджу. П’ять січових стрільців варті того, щоб їм найняти фіру до Львова, — закінчив весело і не без певної гордости.

— А знаєте, дядьку, — пригадав собі Петро, — в Василя був і старий Федорій. Каже, що він сам ще пішов би на війну.

— Диви на старого! — засміявся Городюк. — Таж йому вже яких сімдесят літ. Але чекай-но: добра гадка! Може б, так старий Федорій поїхав з вами?!..

— Може… Я його не питався, бо він пізніше прийшов, а я вже був лихий, що жаден з хлопців не хоче дати своїх коней.

Старший, більш досвідчений Городюк станув у обороні бужанців.

— Ти не дуже їм дивуйся. З них кожний має над собою батька і коней не може взяти на свою руку. Добре, що самі йдуть до стрільців. Я по Бужанах не дуже багато сподівався.

— Е, було б і більше, — хвалився Петро. — Але ще замолоді — сімнайцять-вісімнайцятьлітні. Діти! Кріса не втримав би в руках.

Городюкова обкинула оком свого вихованка і аж усміхнулася. Високий, рівноплечий, з широкими грудьми. Молодий дубчак, що виріс на добрій почві, і хоч ще тонкий, встоїться вже кожній бурі. Не видержала, щоб не похвалити його.

— Який ти цікавий! Не кожний може бути такий, як ти.

— Що правда, — всміхнулася Керницька, — то ви, Петре, здається, втримаєте в руках і два кріси.

Петро почув, як Наталчин погляд на хвильку обійняв його цілого і знову сховався у закуток. Під впливом того погляду сів ще простіше, як сидів, і відповів, нібито скромно, пані Керницькій:

— Два я ще не пробував, але один, здається, втримаю…

— Коли ж ви нарадились їхати, — завернув Городюк розмову знов на справу виїзду.

— Завтра, скоро світ. Коби тільки були коні.

— Ти вже кіньми не журися. Зараз… до Львова є яких 65 кілометрів… Виїдете зрання, то можете бути на вечір у Львові. Але ліпше заїхати в якесь село під Львовом і щойно другої днини в’їхати до міста. Вигідніше по дневі, і коней нема так де поставити на нічліг. — А звертаючись до Керницької: — Я зараз-таки в вас, пані, сідаю і пишу листи. А ви дайте служницю, нехай піде до старого Федорія і попросить його сюди.

— А ти, — знову звернувся до Петра, — піди додому, положися, відпічни, бо завтра перед тобою дорога.

— Я не змучений. Що мені таке!.. — відповів легковажно Петро.

— Чого додому? — обізвалася пані Керницька. — От я вам постелю подушку в салоні на отомані, кладіться і спіть.

— Цілую ручки, пані добродійко, я зовсім не хочу спати.

— То бодай собі полежите.

— Наталко, — звернулася до дочки, — дай там яку подушку до салону.

— А я попрошу листового паперу і чорнила, — обізвався Городюк.

— Маєте в канцелярії, прошу за мною, — і вийшла з Городюком з кімнати.

За хвилю остався в їдальні тільки Зварич. Тета з панею Керницькою кудись пішла (чи не до кухні каву робити), дядько засів у канцелярії писати листи, а Наталка стелила йому в салоні.

Їдальня була між салоном і спальнею старих Керницьких, і Петро знав, що Наталка, коли схоче взяти зі спальні подушку, мусить переходити через його покій. Ждав на ту хвилю і заразом боявся цього. Від часу, як перший раз поцілував її, відносини між ними змінилися, стали якісь немов натягнуті. Те, що передше випадало, тепер соромило і його, і її.

Ось Наталка за стіною стелить йому. Колись був би просто зайшов туди і балакав свобідно. Тепер чогось не мав сміливости, так, ніби воно непристойно і «ще хтось собі Бог зна що подумає».

Чекав на більш підходящий момент, коли вона буде переходити через їдальню. Але Наталка, хоч і крутилася коло дверей, до кімнати не входила. Вже зібрався був Петро на відвагу, щоб бодай крізь двері заговорити, коли вони відчинилися і на порозі станула Наталка.

— Прошу кластися, вже постелене, — сказала тихо і замкнула двері назад.

Петро встав і хвильку здержав віддих та надслухував. Почув, як замкнулися двері від канцелярії, і щойно тоді ввійшов до салону. Зараз біля дверей стояла у кутку отомана, тепер застелена постіллю.

«Звідки вона подушку взяла?» — подумав Петро і відкинув ковдру. На білій пошивці виднілися вигаптувані букви: Н. К.

Ці дві букви розв’язали загадку. Наталка спала в канцелярії і звідтіля принесла подушку. Не знати, чи Наталка принесла її тому, що не хотіла переходити через їдальню, чи, може, тому, щоби Петро спав на її подушці?!..

Петро швидко розібрався і потонув у сніжно-білу постіль. Обвіяв його запах білих бозів — улюбленої парфуми Наталки. Притулив лице до подушки і мріяв про золоте волосся під зеленою хусткою, про сині очі в тіні чорних вій і про точені ручки, що гадюкою обвилися були довкруги його шиї. Білі бози оп’янювали його мозок, і здавалося йому, що кохана дівчина при нім так дуже-дуже близько… Хоч встидався тієї думки, хоч відганяв її від себе — вона повертала, як уперта оса.

Надворі тарабанили важкі каплі води по ринві, під дзеркалом тикав старосвітський годинник, а в кухні теркотів млинок від кави. Не встоїться супроти цієї монотонної музики хоч би який мрійник! І білі бози,