Василь Биков - Знак біди

полюванні. Тоді, витерши запаскою руки, Степанида також ступила через поріг. Либонь, щось відчувши у тому її приході, пан Адольф підвівся, одягнув у рукави свій чорний жупан і застібнув його на всі ґудзики. Вона присіла на лаві біля порогу, а він, крекчучи, вмостився у старосвітському дубовому фотелі навпроти великого тьмяного люстерка у міжвіконні.

— Даруйте нам, пане Адолю, — сказала Степанида, коли він поправив поли жупана й склав на колінах худі руки.

— Пан Єзус дарує, — сказав Яхимовський і суворо, протяжливо подивився в поріг.

— Ви ж знаєте, ми не самі. Хіба ми просили? Нам дали.

— Але ж ви не відмовились...

— Ну як же відмовитись, пане Адолю? Віддали б ще комусь. Он Гончарикам нічого не перепало.

Здається, вона сказала влучно, Яхимовський якусь хвилю помовчав, мабуть, не знаючи, як їй відповісти. Тільки потім мовив твердо, ніби вирок:

— Цьонгле бил гжех квапитись на чуже. На чужому й дармовому щенсця нє бендзє. Мнє шкода вас.

Вони примовкли на порозі, а він якось задумливо чи розпачливо кивав голою й жовтою, наче маслак, головою, щось думав чи мовчазно докоряв їм. Ці його слова — не про себе, а про них — якось дуже стривожили Степаниду, й вона враз відчула в них якусь чужу правду й посмутніла.

— Але ж нічого не зробиш, — сказав він згодом. — Я не бажаю вам зла, нехай Єзус, Марія допоможуть вам...

— То спасибі за це, — сказала Степанида майже розчулено.

Це було головне — щоб він не затамував на них образи, не побажав зла, з рештою вони якось упоралися б. У них був кінь, було господарство, в коморі їм залишили насіння, щоб засіяти яриною їхні десятини, може, ще зостанеться і ячменю на крупи чи гороху на суп. Картоплі у господарстві вистачало, було дві бодні сала — з осені тримали для наймитів у гарячу пору, тепер наймитів тут більше не буде. А вже вони б його прогодували, цього старого, як кревного приймака, як діда. Бог із ним! Хіба вони йому хотіли поганого?

Комизиста[58], з холодами, весна затягнулася майже до Великодня, і тільки згодом нерішуче, запізніло почало теплішати. На Юріїв день то й зовсім потеплішало, і, вставши раненько, Степанида з Петриком за стародавнім звичаєм пішли до хліва. Колись у цей день виганяли скотину на пашу, але тепер виганяти не було куди: окрім сірого корбану, на пасовиськах ще не наросло нічого. Петрик стояв у дверях, а Степанида недогарком припасеної від Стрітення обхідної свічки натерла корові підгорля — від злого духу та щоб була молочною влітку, а Петрик, запаливши жмутик сухої євангельської травички, старанно обкурив хлів, коров’яче та кобиляче стійла — так було заведено здавна і так завжди робили на хуторі. Коли ще потеплішало під полудень, попоравши, що треба було, коло хати, Степанида дістала з полички свячену лозу, зав’язала в хустинку шматок прихованої з Великодня паски. Чистіше зодягнувшись, вони пішли удвох на оглядини поля, яке гарно парувало зараз під ласкавим сонцем — чекало хліборобського плуга.

Найперше почали з озимини біля сосняку, де вже яскраво зеленіла продовгувата нивка від самого яру повз хутірський город та будівлі. Петрик ішов попереду й трохи стримано усміхався в коротко підстрижені вусики. Був він тоді не те щоб молодий, але й не старий — що таке сорок років для мужчини?! А усміхався з тієї ж таки несподіваної радості: йшов на хутір, вважай, приймаком, а зараз став господарем і оглядає клини свого поля. Звичайно, він розумів, що з двох десятин не забагатієш, але, може, якось проживеш зі свого хліба. Трохи боявся, щоб через цю зиму і особливо холодну, затяжну весну не підупала озимина, але, здається, лихо їх обминуло — житні вруна уже оклигали від заморозків і яскравим оксамитом зеленіли з краю в край. Правда, найнижча місцина біля дороги була ще темнуватою, мабуть, примокла з надміру вологи, Петрик зійшов з обніжка, щоб вирвати рослинку, подивитись корінчик. Але щойно він нагнувся до зів’ялого низенького паростка, як помітив у злиплому грудді і ще щось сіреньке, й пальці його мимоволі підняли із землі за розчепірене крильце маленьку сіру пташечку. То був жайвороночок, певно, із тих горопах, що ошукалися першою обіцянкою весни й приплатилися життям за свою дочасну пісню.

— Глянь, Степко...

Степанида підбігла до Петрика й розгублено прийняла з його рук мертву пташечку, розплатані крильця якої безсило звисли в повітрі, так само як і голівка з маленьким роззявленим дзьобиком.

— Боже... Петрику! Що ж це?.. Це ж погано...

— Погано?

— Ой, це ж нещастя! Це ж нам на біду, — ладна була заплакати Степанида.

Петрик також знітився, але намагався залишатись бадьорим і не хотів повірити, що така малеча може принести якесь нещастя.

— Ну яка біда! Змерз просто. Такий холод...

— Боже мій, Боже мій! Нащо ж ти його чіпав? Нащо ж ти його побачив? — бідкалася Степанида сама не своя від цього явного познаку біди.

Якусь мить вони не знали, що робити, і, приголомшені, стояли на межі над маленькою мертвою пташиною з білими, як низенькі житні паростки, підігнутими кігтиками. Степанида навіть заплакала, і Петрик не втішав її: мабуть, самому було не ліпше. Жайвороночка закопали під межею в ямці, устромивши над ним вербову лозину. Що робити з рештою лозинок, не знали, — бажання обтикувати ними озимину якось зникло, їм обом стало недобре і навіть трішечки боязко. Пригнічені, вже без колишньої цікавості, вони обійшли обніжком наділ і поплентали до хутора.

Якби вони знали, що чекає їх на хуторі, то, може, ніколи назад і не вернулися б. Але велика сила — незнання, воно, певно ж, не менше важить для людини, ніж її найважливіші знання та її витончена спроможність зазирати в майбутнє. Відай, незнання так само захищає, оберігає душу, дає людині можливість жити.

На хуторі в комірчині Степанида розв’язала хустинку з паскою, відкраяла шматок і занесла до хати панові Адольфу. Той, як здалося, спав у запічку, бо в хаті його не було видно, і Степанида поклала паску на білу тарілку, узяту з мисника. У хаті було занадто тихо, але вона не звернула на те уваги — взагалі, вона не мала звички затримуватись тут: зробить щось чи візьме — і в сіни, навіщо турбувати стару людину? В комірчині вони з’їли решту тієї паски з молоком, і Петрик пішов на подвір’я. Його