Василь Биков - Знак біди

щаслива й радісна, однак, помітивши, як розгублений вираз Петрикового обличчя раптово змінився на майже переляканий, вона озирнулася. Позаду стояв пан Адольф зі своїм неодмінним ціпком у руках, і по його зморщених, виголених щоках котились дві сльозини.

— Радуєцєсє? Щенсцє вам? Ганьба!

Не встигли вони збагнути, що сталося, як старий повернувся й пішов до ґанку. Його зігнуті ревматизмом ноги дрібно тремтіли в колінах.

З тієї миті Степанида не знала, як себе тримати, що думати. Радість її потьмарилась, їй стало ніяково, ніби її впіймали на якомусь злочині й вона знала, що винна. Нехай собі в думках і сподіваннях, усе ж вона зазіхнула на чуже, чого ніколи не робила за всі роки своєї служби в Яхимівщині, де вона з усієї сили попри бідноту й нестатки шанувала свою честь, старалася, щоб ніхто ніколи й ні в чому не міг їй дорікнути. А вона ж могла б і взяти, не питаючи, в її руках було багато чого, вважай, усе господарство, проте, коли щось треба було, вона говорила господареві й не пам’ятала випадку, щоб той відмовив. Він був непоганий, пан Адоля, цінував у ній дбайливу робітницю, а ще більше поважав за чесне ставлення до його господарства. Тепер же всі ці переміни розбурхали її сумління. Як бути? Як жити, якщо не взяти, відмовитись од землі? А якщо взяти, то як дивитися у вічі її господареві, своєму благодійникові?

Ніч, що настала після того дня, була сповнена роздумів, тривог і вагань — вони з Петриком попомучились у комірчині, і нашепталися, і намовчалися, але ніхто з них до ранку так і не придумав нічого, чим можна було б заспокоїти сумління. А вранці треба було йти у Висілки, до волвиконкому. І тоді Петрик, вставши удосвіта, звісив з ліжка босі ноги і, ще раз поміркувавши, вирішив:

— Не піду. Ну її...

Степанида вихопилася із-під ковдри.

— Як — не підеш? Що ж тоді?..

— Не піду, і край. Не можу я...

Ні, на це вона не могла погодитися, вранці вона відчула себе певніше, чітко зрозумівши, що їх уже не двоє в родині, а майже троє, у неї два голоси — її й дитячий — супроти одного нерішучого голосу Петра. Доки той збирався до худоби, вона насварилася на нього, навіть трохи заплакала, та що мала діяти — швиденько зібралася сама й побігла через поле на Висілки.

З величезної хутірської ниви їм нарізали дві десятини за садибою; решта землі відійшла іншим біднякам і безземельним, яких із лишком для однієї експропріації набралося у Висілках. Коли нарізували, Степанида не пішла, таки випхала якось Петра, а сама чекала за тином на подвір’ї, все вдивляючись у купку мужчин на полі, які вештались із сажнем, міряли, рахували. З вікна із-за лутки іноді виглядала змарніла, вся в чорному, постать Яхимовського, і тоді Степанида ховалася за рогом чи йшла на дривітню, аби не бачити його, — було дуже незручно, майже нестерпно від того, як на все оте дивився колишній господар хутора. Тепер він цілими днями майже не виходив із хати й не розмовляв із ними, ображено сидів там сиднем, здається, втративши всілякий інтерес не тільки до господарства, а й до життя взагалі. Вони з Петром також не чіпали його, ні про що не питали і, як і раніше, нічого в нього не брали — обходилися своїм. Господарство на хуторі зменшилось, у стайні зостався лише один кінь, другого забрали у волость, у хліві залишили одну корівку, підсвинків забрали всіх, повезли до містечка в їдальню. Все інше — упряж, сякий-такий інвентар, хатнє начиння — було мовби нічиє, Яхимовський втратив до нього будь-яке відношення, але й вони не набули, вони хотіли б обійтися своїм. Та, мабуть, це не дуже вдавалося, іноді треба було щось узяти, то відро, то горохлянки для корови, то розпочати новий бурт картоплі, бо попереднього вже нема. Тоді Степанида відчиняла двері до хати й зверталась до пана Адолі, що в накинутій на кощаві плечі камізельці сидів на застеленому ковдрою ліжку, поставивши худі ноги в шкарпетках на облізлу, колись фарбовану підлогу. Не підводячи до неї голомозої, без єдиної волосинки голови, він коротко кидав:

— Беріть. Тепер же все — ваше.

Вона поверталася й виходила з хати, встигнувши, однак, завважити край столу, мабуть, не зачеплену ним їжу — миску захололої картоплі, глечик молока та два шматки хліба, принесені нею вранці. Старий зовсім перестав їсти — невідомо, чим думав жити. Так можна було хіба що вмерти.

Їй було шкода його, і це шкодування дуже затьмарювало їхню велику радість першого господарювання на власній землі, свідомість того, що кобилка Ласка тепер цілком їхня, як і чорна спокійна корівка, не дуже, щоправда, молочна, однак молода. Попереду було вільне життя з безліччю клопотів, важкою працею, але без принуки, життя, де все погане й добре залежатиме тільки від них двох із Петром і більш ні від кого. Це так радувало, підносило до самих небес від щастя, в передчутті якого вона іноді аж здригалася — навіть не вірилось, що так усе обернулося. То була фортуна, яка могла хіба що наснитись.

Якби тільки поруч у хаті живим докором їм не сидів цілими днями, спустивши ноги з ліжка, висохлий, лисий, розчавлений життям та недолею старий.

Якось вона не витримала і увечері, доглянувши скотину, сказала Петрикові, що треба поговорити з Яхимовським, що так негоже, вони ж із ним стільки жили в добрі та злагоді, а тепер... А ще треба сказати, що їхньої вини тут немає, що так повернула влада, що ті дві десятини їм дали, але вони ж їх не просили. Взяли, щоправда, але якби не взяли вони, то віддали б іншим — хіба мало голоти на світі? Треба було якось піддобритись до Яхимовського, аби не гнівався, а жити — нехай живе в хаті, вони переб’ються у комірчині, доки не стягнуться якось на свою хатину. Як стануть на ноги. Вона ж доглядатиме старого, невже ж за його добро та ласку вона не віддячить йому на його ж землі?!

Петрик покректав, почуваючи ніяковість, але вимушений був піти до хати, і вона стала прислухатися з сіней. Та хіба цей Петрик щось зробить як слід? Він почав здалеку, й вони годину говорили про всяку-всячину, згадували колишнє життя за царя, порядки в містечку та різні пригоди в лісі, на