Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

Твоє ж брудне, дивися не дивись,

Не відбиває й іскорки живої:

Що пика, а що дошка — один біс!

Твої підпори — генерали-солдафони,

Кривавого терору фахівці, —

Меча борні за праведні закони

Ніколи й не держали у руці.

Коли б Спаситель завітав у гості

На той пиріг, що ти народу спік,

Видовищ надивившися голгофських,

Небес би за тридев’ять він утік!

Кажан, голова підготовчого комітету, який відповідає і за хор, рушив у супроводі співаків туди, де опоряджали вози.

— Ну, як посувається у вас справа, хлопці? — спитав він, подаючи руку Сатирові, відповідальному за вози. У цей час хтось завів:

Десь колись собі стояв

Хутірець…

І хор підхопив:

Десь колись собі стояв

Хутірець;

Десь колись собі стояв

Хутірець,

На який не було,

На який не було,

На який не було

У-пра-ви.

Якщо йому диктатура,

Якщо йому диктатура,

Якщо йому диктатура

Не указ, —

Нумо заспіваймо,

Нумо заспіваймо,

Нумо заспіваймо

Іще раз:

Десь колись собі стояв

Хутірець…

— Заткніть пельки! — гукнув Кажан, намагаючись утихомирити хлопців.

— Заткни свою! — відповів, виходячи наперед, Фонсека, на прізвисько Сірий, з молотком у руці. Його обличчя кольором скидалося на хліб, що його називають сірим.

— Годі вам, хлопці, гиркатись. Адже ви товариші, борці за одну справу, — примирливо озвався Сатир і, змінивши тон, відповів Кажанові: — Все йде гаразд, і я думаю, що до п’ятниці вози будуть готові. Бракує тільки всяких матеріалів, — треба дістати завтра. Ось я склав список… — Він пошукав у кишенях штанів. — Ні, тут немає. Мабуть, я залишив його в портфелі.

Кажан, який ніколи не вмів стримуватись, пильно стежив за рухами Сірого. Той тремтів і все ще спопеляв його очима, що гнівно блищали на сірому, аж сизому, наче в мерця обличчі. Довгі рукава плаща ніби подовжували й водночас укорочували йому руки, і видно було тільки кінчики пальців, що стискали молоток.

— Отже, буде всього два вози? — спитав Кажан.

— Еге ж, два, — відповів студент, що виліз із-під коліс. — Два великих вози, — провадив він, підходячи до Сатира, котрий стояв, поважно насупивши брови, й схрестивши руки на грудях, і ніби запитуючи всім своїм виглядом: «А для чого ж тоді тут я?»

Студент, який вибрався з-під коліс, на прізвисько Тютюн, любив поговорити й охоче пояснював далі:

— На цьому возі їхатимуть «ссавці», тобто державні службовці, «цмулії» — громадяни, котрі, бачачи, які неподобства чиняться на любій батьківщині, п’ють не просихаючи, і «грошолови» — «гр-гр-гр-рош-шолови», як каже заїка Сарті, — власники розважальних закладів.

— А на другому? — спитав Сметана, білявий хлопець з очима водянистого кольору, який мав звичку схиляти голову набік, ніби для того, щоб краще роздивитися співрозмовника.

— На другому їхатимуть «Жахи християнства», звісна річ, — відповів Кажан.

— Ну ти мені подобаєшся, Кажане, — вищирив жовті зуби білявий студент, що був дратливий на вдачу. — Звісна річ! Може, ти все-таки поясниш, що то за жахи християнства? Якого б ото біса я крився!

— Наприклад, шлюбна ніч… — єхидно кинув хтось з гурту, викликавши загальний регіт.

— Ідіть ви всі к бісовій матері! — розлютився альбінос, згадавши, щó розповідають про його першу шлюбну ніч.

А розповідали, ніби тієї ночі дружина сказала йому, коли вони роздяглись: «Любий, погаси-но світло, щоб я могла тебе краще бачити».

Студент-медик, прозваний Турком, чиє смагляве вилицювате обличчя так і світилося сільською дотепністю, взяв Сметану під руку й мовив:

— Я теж, як і ти, Сметанко, прийшов тільки подивитись, які ж то лялі їхатимуть на возі жахів. Але спершу треба дізнатися, в кого ключ, бо ж вони під сімома замками: це щоб не порозбігалися, перш ніж почнеться отой гармидер.

— Та ключ у Різника, — озвався завжди послужливий Тютюн, який любив стромляти свого носа в усі шпарки, — тільки ж хто знає, куди він зашився. Він щойно ходив тут із Шаленим Мурахом.

— А чого це вони під замком? — обурився Сметана. — Нехай покажуть нам опудала, адже для цього ми й прийшли сюди, правда, Кажане?

Той аж підскочив, наче його вкусила змія.

— Так, я Кажан, але нікого ще не зрадив.

Хлопці дружно зареготали.

У цей час з’явився Різник, який теж нікого ще не зрадив, але був уже готовий це зробити. Він відімкнув кімнату, де зберігались опудала.

— Чудові! Просто чудові! — схвально оцінила інспекційна комісія маріонеток, оцих non plus ultra[9], що так яскраво уособлювали замасковану варварську суть християнства.

Вони гаразд і не роздивились усіх манекенів, бо занадто замилувалися головним шедевром — опудалом, що зображало латифундиста в одіозній подобі дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля.

Непогане було опудало святого отця-домовласника, що закочував очі в молитві біля своїх будинків, а також те, яке зображувало загальну неписьменність у подобі генерала, котрий, наче Пілат, омивав руки, перш ніж узяти народ за горлянку.

Високий, худий, із запалими грудьми, Сатир розхитувався на своїх тонких цибатих ногах, дивлячись кудись невидющими очима: він був дуже втішений, що так гарно вийшли ці ганчір’яні ляльки, справжні шедеври карикатурної портретистики.

З’явилися Чиряк і Блощиця, представники від факультету медицини: перший — з обличчям землистого кольору, другий — рожевощокий; перший — худий і кощавий, другий — низенький і тендітний. Медики шукали Кажана, хотіли повідомити його, що строфи про лікарів для бойової пісні студентів уже готові, та поспитати, чи студенти-юристи зробили свою частку.

— Для цього, дітки… — почав Кажан і, думаючи, що казати далі, встромив пальця в носа.

— Не будь свинею, Кажане! — запротестував Блощиця проти не вельми привабливого видовища.

— От дожився — не можна й у носі подлубатися! — мовив Кажан і, скінчивши потрібну операцію, доказав свою попередню думку: — Вам треба піти в провулок Притулку святої Марії і розшукати Баламута й Ананаса. Матеріал для нашої бойової пісні готують вони.

— Ну, і якщо матеріал готовий? — спитав Чиряк, відтягаючи тонкими пальцями шкіру на землистій щоці.

— Якщо він готовий, — відповів Кажан, — то пропоную призначити комісію, таке собі літературне жюрі, яке й відбере з того, що зроблено, строфи для студентського гімну.

— Краще назвати його «Бойова пісня», — озвався Блощиця, — бо це «гімн» — надто вже пишномовне.

— Справді, назва «Бойова пісня», на мою думку, звучить непогано, — погодився Кажан і докинув: — Минув час художників та скульпторів,