Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— А я гадала, що в праву вежу взагалі немає ходу...

— Як бачиш, є,— буркнув Федя, випхав її в підвал і зачинив двері.— Цей чувак пробрався до нас через стайню. І, схоже, збирався перечекати в підвалі до ночі, гніздо тут собі влаштував, блін!

— От бачиш! Я ж казала, що у нас були гості,— Джекі задоволено всміхнулася.— Що будемо робити з вежею?

— Наразі десантування відкладемо. Пізно вже.

Вони підперли клямку дверей коцюбою, яка валялася під шафою, і вже збиралися виходити. Аж раптом Федя втупився в стіну.

— Що? — шепнула Джекі, переводячи погляд туди, куди він дивився.

— Дріт...— повільно вимовив він.— Чому я раніше цього не помітив?

Він підійшов і торкнувся вологої кам’яної стіни. Під стелею по всьому периметру приміщення тяглися дроти. Найпевніше, вони й забезпечували будинок електрикою. І всі вони чомусь вели до маленької залізної плити, яка минулого разу привернула його увагу. Федя роззирнувся, підтягнув до стіни дерев’яний ящик і заліз на нього, щоб розгледіти ближче.

Пластина на вигляд залізна, але ніби вмурована в камінь. На протилежній стіні, під самою стелею, він помітив таку ж саму, і до неї теж підходили дроти. В тиші інколи чулося ледь вловне тріскотіння. Федя спантеличено почухав маківку. Що б це означало?

— Знаєш, я той... ну, Івана Дмитровича щоденник почитала нещодавно,— сказала Джекі, спостерігаючи за ним.— Схоже, він створив у будинку власну систему енергопостачання.

Федя рвучко обернувся до неї.

— Тобто?

І Джекі почала розповідати. Спочатку про електроенергію, за яку ніколи не сплачували, потім про портал, про будинок, якому потрібно «сподобатися», про те, як транслокал «ковтає» свого двійника, коли в нього відкриваються здібності. Та ще про якийсь експеримент, що Данилів дядько хотів провести з нею й Агнесою. Звести двох двійників у одному світі, щоб подивитися, чи не збожеволіють вони. Оце потяг до наукових відкриттів! Усе це якось важко вкладалося у Феді голові.

— Щоденник Левченка в тебе?

Дівчина кивнула.

— Покажеш мені. Ти могла проґавити щось важливе,— ваговито мовив хлопець.

Двері в коридорі грюкнули. З передпокою повернулися Альберт і Юліана, які ходили проводжати Агнесу та її конвоїрів. Данило навіть не ворухнувся. Він сидів, упершись ліктями в стіл і обхопивши голову руками.

Чому вона мовчала? Дівоча честь? Дурня! Коли тобі загрожує в’язниця, підеш і не на таке. Данило примружився. Ця дівчина йому подобалася. І це безглуздо було заперечувати. А тепер вона потрапила в жахливо несправедливе становище! Це безжально мучило та гризло його. Вона не вбивала, він знав це точно. Ба більше, судячи з її поведінки, вона справді не знала, чи пов’язана її нічна втеча зі смертю Фелікса. Але чийсь підступний палець тицьнув у її бік. І вона одразу здалася.

Вона здалася.

Данило відкинувся на спинку стільця й обвів присутніх презирливим поглядом.

— Що ж ви мовчите? — хрипко спитав він.— Мовчали тоді, мовчите зараз...

— А що казати? — мляво відповіла Беата.— Справу вирішено. Злочинця буде покарано. Є вища справедливість...

— Справедливість?! — раптом закричав Данило.— Вона — твоя сестра! Вона нікого не вбивала! Тебе це не хвилює?!

Він обернувся до Юліани й Альберта, які тупцяли коло виходу, ніби готувалися тікати.

— А ви? Чому ви нічого не зробили, щоб їй допомогти?!

— Зате ти, Едеку, зробив чимало! — вимовив Тео, який досі мовчки стояв біля коминка, спершись на мармурову камінну полицю.— Тепер увесь Леобург тільки й патякатиме про адюльтер у родині Яблонських! Мало було заповіту — з твоєї легкої руки у міських пліткарів з’явився новий привід обговорювати мою персону, дякую!

Данило повільно обернувся до нього.

— То ось що тебе бентежить... Ти приходиш п’яний навіть до церкви й бавишся ночами зі служницями, але це не привід для пліток? Найкраще, що ти зараз можеш зробити, Тео, це забратися з моїх очей геть!

— Ти надумав мене лякати? — гидливо скривився «брат», і Данило помітив, як він стиснув кулаки.— Це безглуздо.

— Безглуздо мовчати, коли звинувачують твою наречену! Агнеса — твоя наречена! А брехати, щоб урятувати її, довелося мені!

— Ти божевільний! Вона вбила мого батька! Якого біса я маю її захищати?!

— Тео, якби ти хоч раз замислився своїми курячими мізками, то зрозумів би, що це не так! — похитав головою Данило.— Ви просто жалюгідні боягузи! Не можу вас більше бачити, мене від вас на хрін нудить!

Леобурзьке сімейство завмерло від подиву, а Данило швидким кроком залишив їдальню. Він уже майже вибіг на другий поверх, аж тут знизу почув рипучий старечий голос:

— Пане Едварде, прошу вибачення...

Коло нього стояв Свенсон.

— Це вам. Від панни Агнеси...— захекано мовив дворецький і пхнув йому в руку зім’ятий папірець.

Я знаю, де ти була й з ким зустрічалася. Мабуть, ти здогадуєшся, що краще для тебе й твоєї родини зараз мовчати. Мовчиш ти — мовчу й я. Дозволь Бридж-Паркеру хоч раз відчути себе переможцем. Це так кумедно!

Данило відчув, як його спина вкривається сиротами, і згадав записку, передану Агнесі перед сценою «викриття». Він мав рацію. Вона вляпалася у щось страшне, проти чого покарання за вбивство — менше зло! «Для тебе й твоєї родини». До кого ж вона ходила? Чому це має загрожувати її родині? І головне — звідки про це дізнався «доброзичливець»?! Звісно, Агнеса мовчатиме й далі — немає навіть сенсу намагатися її вмовити. Данило важко видихнув і глянув на старого.

— Дякую, Свенсоне.

Дворецький дивно здригнувся, ніби хотів щось додати, але в останню мить передумав. Данило кивнув і пішов до своєї кімнати. Годинник у їдальні пробив одинадцяту.

Ранок видався задушливо спекотним — над містом висіло синювате марево, щільне та сповнене хімічних випарів. Після вчорашньої сцени Данило відмовився снідати з усіма і, проходячи на кухню, помітив у їдальні тільки знічених Альберта і Юліану, які мляво колупали вівсянку срібними ложечками. Місце Тео було порожнє, Беата, схоже, знову мучилася мігренню. Данило похмуро привітався й нічого не відповів на запитання Юліани про його самопочуття.

На кухні він почувався затишно. Кухня в маєтку Яблонських була схожа на наукову лабораторію. На подив, тут нікого не було, хоча на столі лежали вимиті й порізані овочі. Під стіною розташувався апарат, схожий на величезний барабан із заглибленням у центрі, де сяяла начищеними боками каструля. Данило не зміг стримати