Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло

Тонко окреслене обличчя, смугле, але не обвітрене й не торкнуте сонцем, м'яка білина рук, інтелігентні манери, — все виявляло в ньому людину нетутешню.

Кудінов, показуючи очима на незнайомця, звернувсь до Григорія:

— Познайомся, Мехелов. Це—товариш Георгідзе. Він....— і зам'явся, покрутив чорненого срібла бурульку на пояску й підводячись, сказав, звертаючись до гінця Алексздвської станиці:

— Ну, ти, станичнику, йди. У нас зараз справи заходять. Паняй додому й слова мої перекажи кому слід.

Козак підвівся з стільця. Полум'яно — рудий з чорними ворсинами лисячий малахай мало не дістав до стелі. І зразу від широких плечей' козака, що заступили світло, кімната стала маленькою й тісною.

— По допомогу прибігав?—звернувся Григорій, все ще неприязно відчуваючи на долоні рукостискання кавказця.

— Еге ж! По допомогу. Та воно, чи бачиш, як виходить...— Козак врадувано повернувсь до Григорія, шукаючи очима підтримки. Червоне, під колір малахая, обличчя його було таке розгублене, піт вмивав його так буйно, що навіть борода й пониклі руді вуса були всіяні неначе дрібним бісером.

— Не полюбилась і вам радянська влада? — продовжував розпит Григорій, удаючи, що не бачить нетерплячих рухів Кудінова.

— Та воно б, голубе, нічого, — розважливо забасив козарлюга, — та опасузмось, щоб гірше не стало.

— Розстріли були у вас?

— Ні, крий боже! Такого не чути. Ну, а, словом, коників брали, збіжжячко, ну, звісно, рештували народ, який проти гомонів. Страх в очах, одно слово.

— А якби прийшли вешенці до вас, піднялись би? Всі б піднялись?

Мілкі, позолочені сонцем очі козака хитро примружились, вильнули від очей Григорія, малахай поліз на обтя-жений у цю мить складками й горбами роздуму лоб.

— За всіх як сказати... Ну, а статечніші козаки, звісно, поперли б.

— А бідні — не статечні?

Григорій, що до цього марно намагався спіймати очі бесідника, зустрів його по дитячому здивований прямий погляд.

— Гм... Ледарі ж з якого п'ятирика підуть? їм саме життя з ці§ю владою, розкіш!

— Так чзго ж ти, тополина чортова! — вже з непри-ховуваною злобою закричав Кудінов, і крісло під ним протяжно зарипіло. — Чого ж ти приїхав підбивати нас ? Що ж у вас — всі багаті, чи що? Яке ж це в... повстання, якщо на хуторі два — три двори піднімуться ? Іди звідси ! Забирайсь, каясу тобі! Смажений півень вас ще взад не дзьобнув, а от як дзьобне — тоді й без нашої допомоги почнете воювати! Позвикали, бісові сини, за чужою спиною в затишку розкошувати! Вам би на печі та в гарячому просі... Ну йди, йди ! Дивитись на тебе, на чорта, прикро!

Григорій нахмурився й одвернувся. У Кудінова на обличчі все виразніше проступали червоні плями. Георгізде крутив вуса, ворушив ніздрею круто горбатого, мов стесаного носа.

— Вибачайте, коди так. А ти, ваше благородіє, не галасуй і не лякай, тут діло полюбовне... Проханнячко наших стариків я вам переказав і відповідь вашу відвезу їм, а галасувати нема чого! І доки ж ото на православних кричатимуть? Білі кричали, червоні кричали, зараз ось ти прикрикуєш, всяке владу свою показує та ще вузлом тебе хоче зав'язати... Ех ти, життя христянське, поганою сукою лизине!..

Козак люто насунув малахай, брилою вивалився в коридор, тихенько причинив двері; та зате в коридорі розв'язав руки гнівові і так грюкнув вихідними дверима, що штукатурка хвилин п'ять сипалась на підлогу й підвіконня.

— Ну й народець пішов! — уже весело посміхався Ку-дінов, бавлячись пояском, добрішаючи з кожною хвилиною.— Сімнацятого року весною їду на станцію, оранка йшла, час близько великодня. Орють вільні козаки і чигсто подуріли від цієї волі, дороги всі чисто заорюють, — скажи, наче землі їм мало! 3а Токійським хутором кличу такого орача, підходить до тарантаса. "Ти, такий-сякий, нащо дорогу переорав?" Сторопів хлопець. "Не буду, — каже,— вибачайте, моясу навіть зрівняти". Таким чином ще двох чи трьох настрахав. Виїхали за Грачів — знову дорога переорана, і тут же гаврик ходить з плугом. Гукаю до нього: "А ну йди сюди!" Підходить. "Ти яке маєш право дорогу переорювати, мать твою сто чортів?" Подививсь він на мене, бравий такий козачок, і очі світлі, а потім мовчки повернувсь і — ристю до волів. Підбіг, висмикнув з ярма залізну занозу і знов риссю до мене. Ухопився за крило тарантаса, на підножку лізе. "Ти, — каже, — що таке є, і доки ви з нас кров ссатимете ? Хочеш, — каже, — за два махи голову тобі на черепки поколю?" І занозою замірюється. Я йому: "Що ти,діване, я пожартував!" А він: "Я тепер не Іван, а Іван Йосипович, і пику тобі за грубість поб'ю!" Чи віриш — насилу відчепився. Так і цей: сопів та кланявся, а під кінець характер появив. Гордість у народі випросталась.

— Хамство в ньому прокинулось і поперло назовні, а не гордість. Хамство дістало права законності, — ледве помітно акцентуючи, спокійненько сказав підполковник —кавказець і, не дожидаючи відповіді, закінчив розмову: — Прошу почати нараду, я б хотів попасти до полку сьогодні ж.

Кудінов постукав у стіну, гукнув:

— Сафонов ! — і звернувся до Григорія: — ти побудь З нами, порадимось вкупі. Знанні приказку: "Розум — добре, а два — ще гірше?" На наше щастя, товариш Георіїдзе випадково залишивсь у Вешках, а тепер нам пособля$. Вони — чином підполковник, генеральну академію скінчили.

— Як же ви залишились у Вешенській? — чомусь внутрішньо холонучи та насторожуючись, спитав Григорій.

— Тифом захворів, мене покинули на хуторі Дудорев-ському, коли почався відступ з Північного фронту.

— В якій частині були?

— Я ? Ні, я не в стройовій. Я був при штабі окремої групи.

— Якої групи? Генерала Ситнікова?

Ні...

Григорій хотів ще щось спитати, але вираз обличчя підполковника Георгідзе, якось напружено зібраний, заставив відчути недоречність розпитів, і Григорій на півслові осікся.

Незабаром підійшли начштабу Сафонов, командир А дивізії Кіндрат Медведев та рум'яний білозубий підхорунжий Богатирьов, — командир 6 окремої бригади. Почалась нарада. Кудінов за зведеннями коротко інформував зібраних про становище на фронтах. Перший попрохав слова підполковник. Поволі розгорнувши на столі триверстку, він заговорив владно й упевнено, з ледве помітним акцентом:

— Насамперед я вважаю за абсолютно необхідне перекинути деякі резервні частини третьої та четвертої дивізії на дільницю, зайняту дивізією Мелехова та окремою бригадою підхорунжого Богатирьова. За відомостями секретного порядку, що д в нас, та з оциту полонених, з цілковитою очевидністю виясняються, що червоне командування саме на дільниці Кам'янка, — Каргінська — Боківська готую нам серйозний удар. Зі слів перекинчиків та полонених встановлено, що з Облив та Морозівської направлені штабом Дев'ятої Червоної армії два кавалерійські полки, взяті з Дванадцятої дивізії, п'ять заставних загонів, з доданими до них трьома батареями та кулеметними командами. За грубим підрахунком ці поповнення дадуть противникові п'ять з половиною тисяч бійців. Таким чином чисельна перевага буде, безперечно, за ними, не кажучи вже про те, що на їх боці перевага озброюння.

Хрест-навхрест перекреслене віконною рамою, заглядало з півдня до кімнати жовте, як квітка сояшника, сонце. Блакитна хмара диму нерухомо висіла під стелею. Гіркуватий— самосад розходився в гострому смороді відси-рілих чобіт. Десь під стелею несамовито бриніла отруюна тютюновим димом муха. Григорій дрімотно поглядав у вікно (він не спав дві ночі підряд), набрякали, свинцевообваж-нілі, повіки, сон прохоплювався в тіло разом з теплом жарко натопленої кімнати, п'яна втома розслабляла волю й свідомість. А за вікном зльотами бились весняні ни ові вітри, на базківському бугрі рожево сяв та відсвічував останній сніг, вершини тополь за Доном так розхитувались на вітру, що Григоріюві, дивлячись на них, причувався басовитий безугавний гуд.

Голос підполковника, чіткий і напористий, притягав увагу Григорія. Напружуючись, Григорій прислухався, і непомітно зник, наче розтав, сонний одур.

— ... Послаблення активності противника на фронті першої дивізії та уперті спроби його перейти в наступ на лінії Мигулінська — Мешківська змушують нас насторожитись. Я вважаю... — підполковник заглитнувся словом "товариші" і, вже люто жестикулюючи по жіночому білою прозорою рукою, підніс голос, — що командувач Кудінов при підтримці Сафонова робить величезну помилку, приймаючи маневрування червоних за щиру монету, ідучи на послаблення дільниці, зайнятої Мелеховим. Даруйте, панове! це азбука стратегії — відтягання сил противника для того, щоб вдарити...

— Але резервний полк Мелехову непотрібний — перебив Кудінов.

— Навпаки! Ми повинні мати напохваті частину резервів Третьої дивізії для того, щоб у разі прориву, нам було чим заслонити його.

— Кудінов, видно, в мене не хоче питатись, чи дам я йому резерв, чи ні, — лютішаючи, заговорив Григорій.— А я не дам. Сотні жодної не дам!

— Ну, це, голубе... — протяг Сафонов, посміхаючись та приладжуючи жовтий підбій вусів.

— Нічого не "голубе!" не дам — і край!

— В оперативному відношенні...

— Ти мені про оперативні відношення не кажи. Я відповідаю за свою дільницю і за своїх людей.

Суперечку, що так несподівано виникла, припинив підполковник Георгідзе. Червоний олівець в його руці пунктиром відзначив загрожувану дільницю і, коли голови нарад-ників тісно зімкнулись над картою, всім стало зрозуміло З незаперечною ясністю, що удар, підготовлюваний червоним командуванням, справді єдино — можливий на південній дільниці, як найбільш наближений до Дінця та найвигідні-ший щодо сполучення.

Нарада кінчилася за годину. Похмурий, вовкуватого вигляду й вовкуватої повади, Кіндрат Медведєв, що ледве володів грамотою, відмовчуючись на нараді, під кінець сказав, все так же спід лоба й недовірливо оглядаючи всіх:

— Пособити ми Мелехову пособимо. Зайві люди є. Тільки одна думка спокою не дає, сволоч! Що, як почнуть натискати на нас з усіх боків, тоді куди діватись? Зіб'ють нас докупи, опинимося ми в ужачиному становищі, от як ужаки під повінь десь на острівці.

— Вужаки плавати вміють, а нам і плавати нікуди І — реготнув Богатирьов,

т

— Ми про це думали, — роздумливо промовив Кудінов.— Ну що ж, зайде скрута — кинемо всіх нездатних носити зброю, кинемо сем'ї і з боєм проб'ємось до Дінця.