Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

я, та та­ко­го крас­но­го, жва­во­го хлоп­ця, як оцей Гриць, як ти ка­жеш - Дон­чу­кiв - я нiг­де не ба­чив. Виг­ля­дає мов сам свя­тий Ге­ор­гiй, як на ко­нi їде. Гар­ний вiн та пиш­ний, бла­гос­ло­ви йо­го бо­же! Та ще й доб­рий, i ро­зум­ний, i м'яко­го сер­ця. - I з ти­ми сло­ва­ми ста­рий, мов при­га­дав­ши со­бi щось, на­но­во розс­мi­яв­ся. - До крас­них вiн лег­ко лип­не, чи не так, го­луб­ко? - пи­тає, все смi­ючись.

- Так i не так, дi­ду, - вiд­по­вi­дає Наст­ка, лиш якось нес­пiш­но.

- Тим-то i шту­ка, бi­ла ти го­луб­ко…

- Гриць лиш ме­не од­ну по-щи­ро­му лю­бив…

- А ти звiд­ки знаєш, як хлоп­цi в свi­тi люб­лять? - пе­ре­би­ває. - А ще до то­го та­кi, як са­ме твiй Гриць! Чи од­ну, чи кi­ль­ка?

- Бо сам роз­ка­зу­вав ме­нi.

Дiд нi­би аж зас­вис­тав крiзь зу­би з по­ди­ву i знов зас­мi­яв­ся.

- Отже, в чiм твоя гри­жа, ко­ли те­бе лю­бить? - пи­тає. - Чи вже пе­рес­тав лю­би­ти, хо­че до iн­шої ста­рос­тiв по­си­ла­ти?

- Е, нi, дi­ду, - вiд­ка­зує не­терп­ли­во Наст­ка. - Та­кий Гриць не є. А бi­да в чiм iн­шiм, i ви нам за­радьте.

- Я? А що я вам по­мо­жу? - спи­тав. - Де в вас батько-ма­ти, хi­ба во­ни не хо­чуть, щоб ви поб­ра­ли­ся?

- I то, дi­ду, нi. Во­ни не про­тив­нi. Поб­ра­ти­ся - ми по­бе­ре­мо­ся… лиш от… - i ур­ва­ла.

- Лише що? - пи­тає дiд жи­вi­ше. - До чо­го я вам тут пот­рiб­ний? Я ста­рий i бiд­ний, сам на людськiй лас­цi, з людських рук жи­ву, з людської ми­лос­ти­нi.

- Правда, дi­ду, - вiд­по­вi­дає Наст­ка при­хильно. - Але як­що нас сей раз по­ря­туєте, то ми, раз поб­рав­шись, за­бе­ре­мо вас до се­бе. До­вi­ку бу­де­те в нас; бу­де­мо вас дог­ля­да­ти, до­ки бог доз­во­лить.

Дiд роз­ре­го­тав­ся.

- Се так ти ка­жеш, дiв­че, - тор­гується дiд. - Ти, що вiзьме­те ста­ро­го ци­га­на до се­бе. А ско­ро лиш вiд­даш­ся, ме­не i зна­ти не схо­чеш!

- Е, дi­ду, - опи­рається Наст­ка i смiється з дi­до­вої не­до­вiр­ли­вос­тi. - Не та­кi ми, дi­ду. Не та­ка я чор­на, а Гриць не з та­ких. Са­мi ви ска­за­ли, що з сер­ця вiн м'який. То й вiр­те!

- Отже, в чiм рiч? - пи­тає вже дiд i сам цi­ка­во. - Чи зiл­ляч­ка вам яко­го тре­ба? При со­бi не маю. Тре­ба ще зби­ра­ти.

- Е, нi. Не зiл­ляч­ка, дi­ду­ню, - за­пе­ре­чує Наст­ка, - ли­ше ро­зу­му ва­шо­го ста­ро­го i та­ко­го сло­ва.

- Сло-ва? Ага! - ска­зав дiд про­тяг­ло з чу­ду­ван­ням.

- Слова, дi­ду, i ро­зу­му…

- Кажи ж, най знаю.

- Дiду, - по­чи­нає на­но­во Наст­ка i гли­бо­ко вiд­ди­хає, мов­би за­би­ра­ла­ся до тяж­ко­го за­ма­ху ру­ка­ми. - Дi­ду, - i її го­лос за­т­рем­тiв, ус­та не скла­да­ються. - Слу­хай­те, за го­рою Ча­ба­ни­цею, як ка­жуть, за "Бi­лим ка­ме­нем", жи­ве од­на мли­нар­ка-вдо­ви­ця, на iм'я Iва­ни­ха Ду­би­ха. Iва­ни­ха Ду­би­ха са­ма бо­го­мiльна. В се­лi пер­ша ба­гач­ка, для бiд­них ми­ло­серд­на. Оце знаю про ста­ру. Та в неї є доч­ка. Од­на-однiська, дi­ду, пе­ще­на, як та пта­ха, i звуть її лю­ди Тур­ки­нею.

- А-г-га! - ска­зав дiд про­тяж­ним го­ло­сом, мов на­раз при­га­дав щось. Од­нак вмовк i ждав.

- Оця Тур­ки­ня, дi­ду, як у се­лi її звуть, во­на ча­рiв­ни­ця i при­ку­ва­ла Гри­ця. Ма­буть, ли­хим зiл­лям сер­це вi­дiб­ра­ла, чо­р­ни­ми бро­ва­ми в до­ро­зi нам ста­ла. Ста­рос­ти в ме­не бу­ли, i ми вже по сло­вi, лиш Гри­це­ве сер­це ще не в спо­кою. Ме­не обiй­має, Тур­ки­ню лю­бить; ме­не вiн цi­лує, за нею су­мує. Не мо­же її за­бу­ти, все во­на йо­му сниться, все в чер­во­них цвi­тах, з нiж­ни­ми сло­ва­ми. Ря­туй, дi­ду, - бла­га­ла да­лi дiв­чи­на, скла­да­ючи ру­ки, мов до мольби. - Ти ж Гри­цу­ня знаєш, в нього м'яке сер­це, бу­де ко­ли­ба­ти­ся мiж на­ми обо­ма. Бу­де гiр­ко жи­ти йо­му й ме­нi. А все че­рез неї, че­рез чор­нi бро­ви, че­рез ли­хе зiл­ля, че­рез її на­мо­ви. - I з ти­ми сло­ва­ми Наст­ка вмовк­ла, нi­би сто­яч­ки ум­лiв­ши, а дiд за­ду­мав­ся.

- Кажеш - ду­же гар­на? - пи­тає по якiй­сь хви­ли­нi.

- Гарна, мов са­ма кня­ги­ня. Чор­нi бро­ви має, ка­же Гриць… Очи­ма ма­нить, як та зiр­ка яс­на, а цвi­том по­чи­няє. Що я, дi­ду, вдiю? Ря­туй!

- I ба­гач­ка - ка­жеш?

- На все се­ло - ка­жуть.

- А - ма­ти бо­го­мiльна?

- Як са­ма чер­ни­ця.

- Для бiд­них ми­ло­серд­на?

- Того вже не знаю. Ка­жуть, ду­же доб­ра, але ду­же стро­га. Ка­жуть, як та па­нi.

- А донька по­чи­няє? - пи­тав дiд не­до­вiр­чи­во.

- Бровами, i зiл­лям, i чер­во­ним цвi­том, яким усе стро­їть­ся, до се­бе при­ко­вує… О дi­ду! - до­да­ла май­же з роз­пуч­ли­вим зой­ком дiв­чи­на. - Ря­туй!

- Що ж ти хо­чеш, го­луб­ко, щоб я тут по­ра­див? - пи­тає знов дiд i за­ду­мав­ся над Гри­цем. Шко­да втра­ти­ти лас­ку у сеї бi­лої Наст­ки, шко­да i Гри­цу­ня, щоб двоїв ду­шу. От i йо­го Мав­ра двох так по­лю­би­ла, а на са­мiм ос­тан­ку - до­лю по­гу­би­ла.

Дiд зiтх­нув i, зда­ва­ло­ся, ще бiльше на па­ли­цю по­хи­лив­ся.

- Кажи, що зро­би­ти, то я так зроб­лю. Лиш зiл­ля не маю, не го­ден зби­ра­ти. Хi­ба що при­мов­лю, то од­но ще знаю. Сло­­ва­ми Ду­бiв­ну вiд­вер­ну, iнак­ше не го­ден, ста­рiсть не вспi­ває… Ко­би ме­нi Мав­ра…

Настка ожи­ви­ла­ся. Го­лу­бi її, як не­бо, i зви­чай­но щи­рi, ве­се­лi очi за­ми­го­тi­ли на­раз яки­мось чуд­но зе­ле­ня­вим блис­ком, i во­на обiз­ва­ла­ся:

- Я вас нав­чу, дi­ду. Я вже при­ду­ма­ла, як її пе­ре­ля­ка­ти, щоб по­ки­ну­ла мо­го Гри­ця. А ви по­мо­жiть. Не шко­да вам Гри­ця, щоб до­лю мар­ну­вав, зо мною од­ру­жив­шись - за нею по­би­вав­ся? Я їй впе­ред че­рез вас пог­ро­жу… а як не по­мо­же… знаю, ку­ди пi­ду… На го­рi Ча­ба­ни­цi жи­ве од­на во­рож­ка, знає на все ра­ду… До неї я пi­ду. А впе­ред iдiть ви, сло­вом пог­ро­зiть. Пi­де­те, дi­ду? - про­сить.

Дiд на­ду­му­вав­ся.

- А зап­ро­сиш дi­да на ве­сiл­ля? - по­тор­гу­вав­ся тро­хи, а сам дум­ка­ми заєдно ко­ло Гри­ця…

- Ой дi­ду­ню, при­хо­дiть! - клик­ну­ла дiв­чи­на вра­ду­ва­но. - Лиш пе­ре­ка­жiть мої сло­ва Ду­бiв­нi, доб­ре її зля­кай­те, а ска­зав­ши моє, i вiд се­бе по­лай­те.

- Так ка­жи, го­луб­ко, - обiз­вав­ся дiд. - Для Гри­це­во­го щас­тя пi­ду на все, а як ска­жу сло­во, бу­де ска­за­не. А як зак­ля­ну, то зак­ля­те. Раз най має Гриць спо­кiй!

- Так, дi­ду­ню, - пiд­хо­пи­ла Наст­ка i пов­то­ри­ла: - Раз най має Гриць спо­кiй!..

- Тож ска­жи, го­луб­ко, щоб зро­бив, як хо­чеш, - по­чав знов дiд.

Настка вип­рос­та­ла­ся, вi­дiтх­ну­ла гли­бо­ко i по­ча­ла:

- Вiдшукай, дi­ду, Ду­бiв­ну, про­си ми­лос­ти­нi i, поб­ла­гос­ло­вив­ши, та­ке їй ска­жи:

"Я за­чув, Тур­ки­не, що ти лю­биш Гри­ця, най­кра­що­го хло­п­ця з угорської гра­ни­цi; що ти по­та­няєш злим цвi­том i сло­вом; що ти тво­риш ли­ха, вiд­би­раєш щас­тя. I чув я,