Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

Тур­ки­не, що Гриць те­бе не лю­бить, бо вже вiд­дав­на дру­гу го­лу­бить. Синьооку Наст­ку за свою вiн виб­рав i вже не­за­ба­вом з нею вiн звiн­чається. Що ти хоч вiд нього, прек­рас­на Ду­бiв­на? Щоб мо­ло­ду по­ки­нув, до те­бе прис­тав? Таж те­бе прок­ле­нуть, не лиш мо­ло­да, але i всi лю­ди, хто про те­бе вчує. Таж за те­бе пi­де смiх i глум се­лом, i ос­та­неш з смут­ком, як те ма­ре­во. I чув я, Тур­ки­не, що в те­бе ба­гатст­во, тож ти хлоп­цiв знай­деш i без Гри­ця. Мо­ло­да Гри­це­ва, - знай, - на те­бе пла­че, жаль до те­бе має, гiр­ко прок­ли­нає. Гриць те­бе не ба­чив, як її вже лю­бив, те­бе го­лу­бив, а її вже сва­тав. То­му її вiн вiзьме, за­ким до­ве­деться ста­рос­тiв пiс­ла­ти, те­бе пос­ва­та­ти. I чув я, Тур­ки­не, все оце, що ка­жу, вiд тої мо­ло­дої, ко­т­ру Гриць бе­ре. Сам їй жа­лу­вав­ся, що ти ли­ху вин­на, що йо­го ма­ни­ла, го­ло­ву ду­ри­ла.

Чорними бро­ва­ми нi­би чу­ду­ва­ла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки ро­зум вiд­би­ра­ла. Чер­во­неньким ма­ком нi­би ти строїла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки до се­бе ма­ни­ла. Лi­са­ми блу­ка­ла, вiд­го­мо­ном гра­ла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки блу­дом об­да­ва­ла…

Тепер спам'ятав­ся, те­бе вiн цу­рається, чор­них брiв бої­ть­ся, з яс­ни­ми ко­хається. До те­бе вже не вий­де бiльше i не жди, хi­ба що йо­го по­ба­чиш де на чор­нiм ко­нi. То­дi вiд­вер­ни­ся, щоб лю­ди не зна­ли, що Гри­ця лю­би­ла, дру­гiй вiд­би­ра­­ла.

Та Гриць, як я ка­жу, дав­но Наст­ку має, на те­бе, Тур­ки­не, i гад­ки не має. Пе­рес­тав лю­би­ти те­бе, ча­рiв­ни­це, i не бу­де бi­льше до те­бе хо­ди­ти. Поп­ро­щай­ся з ним…". Так, дi­ду, - за­кiн­чи­ла, мов змо­ло­ла, Наст­ка i, зу­пи­нив­ши­ся, зiтх­ну­ла, не­на­че ски­ну­ла тя­гар з ду­шi. I вiд­вер­ну­ла­ся.

Дiд сто­яв дов­го мовч­ки, не­на­че все над чи­мось роз­ду­му­вав. Вреш­тi обiз­вав­ся:

- Лiпше те­пер, як за­пiз­но. - Та зга­дав­ши на­раз i Мав­ру, вiн аж пос­мут­нiв. По хви­ли­нi дальшої за­ду­ми до­дав: - Не за­раз я оце пе­ре­ка­жу, донько, що зав­да­ла ти, аж по тре­тiй за­по­вi­дi, щоб не ма­ла вiдьма ча­су ве­сiл­ля спи­ня­ти. Чор­нi бро­ви здав­на ли­хо все ку­ва­ли, i як хто не знає про­ти них лi­ку, той i в них про­па­де, як в са­мiй гли­би­нi. Сла­ва бо­гу, донько, що ти синьоока, ли­ха не коїш, доб­ром роз­сi­ваєш. Я їй пе­ре­ка­жу всi твої сло­ва, та ще й вiд се­бе до­дам, що ли­ше знаю. Не­хай во­на йде своєю до­ро­гою, а Гри­ця не спи­няє в до­ро­зi до щас­тя. Я за нього мо­лю­ся, здав­на вже мо­лив­ся, вiн ме­нi як рiд­ний, для нього все зроб­лю. Не жу­рiться нi­чим бiльше, доб­рi мої дi­ти, хi­ба щоб ве­сiл­ля гар­не спо­ря­ди­ти. А бiд­них та­кож про­сiть. Дi­да не за­будьте. Дiд вам зас­пi­ває, звiд­ки Гриць по­хо­дить, чо­му вiн тут, а за ним дiд. Те­пер щас­ти вам бо­же, до­ню синьоока, а Гри­ця пильнуй, вiд неї сте­ре­жи. Поб­ли­щи очи­ма, як та чор­ноб­ри­ва, а як вiн м'який, як са­мi знаємо, пi­де за то­бою, а ту за­бу­де. Дiд своє зро­бить. Ду­бiв­ну вiд­вер­не, на сто­ро­жi ста­не Гри­це­во­го ща­с­тя - i бу­де га­разд.

Дiд кив­нув до дiв­чи­ни го­ло­вою i, не про­мо­вив­ши до неї бiльше анi сло­веч­ка, вiд­вер­нув­ся i пi­шов. Наст­ка й со­бi по­г­на­ла на­зад до ха­ти, взя­ла­ся за ро­бо­ту i при нiй спi­ває…

***

Було три-чо­ти­ри не­дi­лi пе­ред дру­гою осiнньою бо­го­ро­ди­цею. Гриць виб­рав­ся знов раз на при­каз батька в су­сiднє се­ло за спра­вун­ка­ми i пус­тив­ся на своїм ко­нi сим ра­зом че­рез го­ру Ча­ба­ни­цю i са­ме бi­лою стеж­кою. Бу­ло вже доб­рих кiлька не­дiль, як не виїздив сю­ди до Те­тя­ни. Раз - не бу­ло до­­сi якось ко­ли, бо батько, мов за­лi­зом, дер­жав при ро­бо­тi, а по-дру­ге - вiн бо­яв­ся Нас­ту­нi. По­ми­мо всеї своєї доб­ро­ти i поб­лаж­ли­вос­тi, вiд­ко­ли про йо­го лю­бов з Те­тя­ною дiз­на­ла­ся, - бу­ла во­на те­пер го­то­ва за ним аж тут пог­на­ти, щоб не до­пус­ти­ти, аби з Ду­бiв­ною ба­чив­ся…

Їдучи те­пер отак крок за кро­ком, вiн роз­ду­му­вав про дiв­чат.

Як во­но скiн­читься?

Настку му­сить бра­ти, вже й пос­ва­тав її. Що з Те­тя­ною бу­де, вiн ще сам не знає. Де­да­лi по дру­гiй бо­го­ро­ди­цi йо­го ве­сiл­ля з Наст­кою. А во­на ще нi­чо­го не знає, ста­рос­тiв ви­жи­дає. Вже дав­но її ба­чив.

Щоправда, вiн кiлька раз виїздить сю­ди по­тай­ки, та якось так ос­тан­нiм ча­сом скла­да­ло­ся, що ко­ли во­на ви­хо­ди­ла в лiс - вiн був при ро­бо­тi. Ко­ли ж знов виїздив вiн у не­дi­лю крадьком про­ти неї, ма­ти її в ха­тi пот­рi­бу­ва­ла, во­на не при­хо­ди­ла. От i роз­ми­на­ли­ся по­во­лi їх до­ро­ги, дар­ма що лю­би­ли­ся. Та гос­подь знає, чи не на доб­ре во­но се так, хо­ча во­на йо­му ми­ла, ми­ла. I яка вже ми­ла! Та дар­ма…

Але ба­чи­ти­ся - во­ни по­ба­чаться, хоч Наст­ка i про­тив­на то­му. Од­на­че тим, що вiн дав сло­во Наст­цi до неї бiльше нi­ко­ли не ви­хо­ди­ти, вiн не ду­же жу­риться. Що бу­де, то бу­де, а лю­би­ти мож­на. Наст­ку ж вiн бе­ре, а Те­тя­на?

Тетяна? - пов­то­рив, до­пи­ту­ючись, який­сь внут­рiш­нiй го­лос, що при­га­ду­вав йо­му чи не Наст­чин го­лос, та тут i вмовк.

Що вiн з нею зро­бить?

Двi сва­та­ти го­дi. Не­хай те­пер зроб­лять обi лад мiж со­бою, ко­ли так вже скла­ло­ся. Наст­ка не­хай зро­бить. Во­на так ка­за­ла. Во­на ви­гад­ли­ва, на все ра­ду знає, бо­на йо­го лю­бить, про Тур­ки­ню знає, не­хай те­пер ро­бить. Уби­ти не уб'є її… Що вiн тут по­мо­же? Здiй­ме бу­чу? Дiв­ча­та всi од­на­ко­вi, до ли­ха при­чи­ня­ються, а вiд­так пла­чуть i го­ло­ви за­су­шу­ють.

Що йо­му з них?

Добре, мо­же? Гриць, спо­важ­нiв­ши, зiтх­нув.

Яке йо­го доб­ро? Що двох на­раз лю­бить? Стiльки йо­го до­б­ра, що з Тур­ки­нею був у лi­сi, як у раю, що йо­го лю­би­ла щи­­ро, та чи дов­го то бу­ло? Ось на­раз Наст­ка, ста­ла мiж них, i все мов за­ка­ме­нi­ло - нас­тав кi­нець. I доб­ра Наст­ка, i щи­­ра для нього, лiп­шої вiн не знає… I не те, щоб вже не­ми­ла йо­му ста­ла, а вiн по­лю­бив Тур­ки­ню. Нi, Ду­бiв­на в ду­шу влiз­ла, i за­бу­ти не го­ден…

Але те­пер що вiн з нею зро­бить?

З ма­тiр'ю її?

Iваниха Ду­би­ха не жар­тує.

Коби хоч де по­ба­чи­ти­ся, на­бор­зi [31] до се­бе всмiх­ну­ти­ся, лег­ше ста­ло б сер­цю, що б вже там i не бу­ло - а так…

А да­лi?

Що да­лi? - спи­тав се­бе i не зна­хо­див вiд­по­вi­дi.

Далi… якось во­но вже бу­де, - ка­за­ла муд­ра Наст­ка. - Во­на крас­на i ба­гач­ка, вiд­дасться i без те­бе. Що то­бi жу­ри­ти­ся?

I справ­дi.

Що йо­му жу­ри­ти­ся?

I в дiв­чат є ро­зум. Не­хай жу­ряться са­мi. I во­ни