Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

розс­мi­яв­ся. - Що ме­нi ро­би­ти?

- По двi не лю­би­ти.

- То не лю­бiть… ви! По­кинь ме­не, Наст­ко! Чо­го ме­не дер­жиш? Як ме­не по­ки­неш, зас­ва­таю Ду­бiв­ну…

Настка розп­ла­ка­ла­ся.

- Не боїшся бо­га? - спи­та­ла крiзь сльози. - Те­пер так го­во­риш? Яка в те­бе ду­ша?..

- Станемо ко­лись всi пе­ред бо­га. Я, Ду­бiв­на i ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Ду­бiв­на i ти! I вiн нас осу­дить. Цить, не плач, - по­тi­шає Гриць i знов ту­лить дiв­чи­ну до се­бе. - Що я то­му ви­нен, що так скла­ло­ся? Чи я хо­тiв сього? Так бу­ло суд­же­но або, мо­же, ме­нi по­чи­не­но. - Ос­таннє сло­во ви­мо­вив, ус­мi­ха­ючись, од­на­ко Наст­ка не зав­ва­жа­ла йо­го.

- Чого хо­див до Тур­ки­нi, як мав вже ме­не? - спи­та­ла.

- Бо по­чи­ни­ла, - вiд­ка­зує вiн. - Пер­ша ча­рiв­ни­ця. Гар­на на все се­ло. Чор­ни­ми бро­ва­ми та очи­ма при­ма­ню­ва­ла, чер­во­ни­ми цвi­та­ми ма­ку, що ни­ми все за­ти­ку­ва­ла­ся, дер­жа­ла… От i ос­лi­пи­ла ду­шу, ро­зум. Що хо­чеш? На те ж я хло­пець, на те сер­це в ме­не… Цить, не плач! - вмов­ляє. - Я ще не по­мер, як ко­лись пом­ру, ста­неш вдо­ви­цею, то­дi за­водь чи там го­ло­си, а те­пер ще смiй­ся. А як не хо­чеш смi­яти­ся, то хоч лю­би по-давньому, iнак­ше ки­даю те­бе i йду до Ду­бiв­ни. Во­на не пла­че.

Настка зад­ри­жа­ла в ду­шi на тi сло­ва, ус­по­коїла­ся i утер­ла сльози.

- Я те­бе люб­лю, Гри­цю… ти ж мiй, - ска­за­ла. А наб­ли­зив­шись до нього, об­ня­ла йо­го, як не­дав­но, пест­ли­во. - Ми со­бi по сло­вi, Гри­цю… Чуєш? - пи­тає, про­сить, а очи­ма, що ми­го­тять нес­по­кiй­но, гро­зить. - Ми со­бi по сло­вi. Ме­не ти не зду­риш…

- Чув уже. Ко­ли скiн­чиш? - ски­пiв на­раз Гриць. - Я що знав, ска­зав то­бi по прав­дi, а те­пер дай спо­кiй. Що хо­чеш? Щоб я пi­шов в свiт за очi? Ме­нi не тяж­ко - пi­ду.

Настка - знов об­нi­має за шию.

- Не в свiт, Гри­цю… - як сно­ви­да ус­по­коює, - а звiн­ча­ти­ся, Гри­цу­ню…

- Тож звiн­чаємо­ся… але… - i на­раз ур­вав, вiд­су­ва­ючи вiд се­бе дiв­чи­ну, якої рi­шу­чiсть знав i бо­яв­ся.

- Нiколи бiльше до Тур­ки­нi не ви­ходь, - на­ка­зує на­раз по­важ­но i стро­го дiв­чи­на, про­ни­зу­ючи своїми яс­ни­ми очи­ма, що то за сю хви­лю з внут­рiшньої бо­ротьби аж по­тем­нi­ли, i до­дає: - Щоб ми че­рез неї не поб­ра­ли­ся?.. До неї пi­де дру­гий. Во­на без те­бе не зги­не, во­на ба­гач­ка, Гри­цю, а я… - i ур­ва­ла. Сльози знов спи­ни­ли­ся в її очах, i во­на за­ту­ли­ла ли­це обо­ма ру­ка­ми.

- Не бiй­ся, цить! - вти­хо­ми­рює Гриць. - Чи я те­бе по­ки­даю?.. Не вий­ду нi­ко­ли до Тур­ки­нi. Не вi­риш? То­му, мо­же, що я ска­зав, що во­на гар­на на все се­ло? Бо прав­да, що гар­на, прав­ду за па­зу­ху не за­хо­ваю, - ка­же, а сам з-пiд уса ус­мi­хається. - Не бiй­ся…

В Наст­ки знов очi за­ме­рех­тi­ли.

- Гри-цю! - пог­ро­зи­ла ру­кою. - Ме­не ти не зду­риш, я се ще раз ка­жу, а до Ду­бiв­ни не ви­хо­ди.

Гриць вiд­вер­нув­ся мовч­ки вiд неї i, вi­дiй­шов­ши кiлька кро­кiв, клик­нув:

- Бувай здо­ро­ва!

Вона не вiд­по­вi­ла, але, на­ду­мав­шись на­раз, про­жо­гом опи­ни­ла­ся ко­ло нього.

- Не вий­деш?

Вiн ог­ля­нув­ся:

- Не вий­ду!

- Треба за­кiн­чи­ти, Гри­цю.

- Треба.

- Я вже за­кiн­чу. Ти лиш пiд очi їй не йди, а iн­шим не жу­ри­ся.

- Я не жу­рю­ся! - вiд­по­вiв вiн. - Жу­рiться ви. Ви всi од­на­кi. Дай ме­нi спо­кiй… - i з тим знов iде…

- Грицю, я ла­год­жу руш­ни­ки.

- Лагоди на осiнь…

- Та осiнь от вже тут.

- Ну, то й га­разд.

- Iнакше, Гри­цю, втоп­лю­ся, зги­ну! - жа­лується, гро­зить Наст­ка.

- Не бiй­ся! - ска­зав i ста­нув. - Ви не ги­не­те. Скор­ше я ум­ру…

- Я не дам, Гри­цу­ню…

- Ов-ва! - вир­ва­ло­ся на­раз Гри­це­вi з уст, i втiм за­мовк, вi­дiй­шов…

***

Старий Анд­ро­на­тi приб­лу­кав­ся до се­ла, де жив Гриць з своїми ро­ди­ча­ми, i вже чи не вдру­ге обiй­шов те се­ло по ми­лос­ти­ню. I знов, як зви­чай­но, об­да­ру­ва­ла йо­го синьоока Наст­ка чи не най­кра­ще. Во­на лю­би­ла по­да­ва­ти йо­му ми­лос­ти­ню, бо вiн дя­ку­вав так щи­ро i крас­но­мов­но, так знав до ду­шi про­мо­ви­ти, що iно­дi не нас­лу­хав­ся б йо­го слiв.

Так i сим ра­зом.

Подякувавши i поб­ла­гос­ло­вив­ши її чи не вде­ся­те, мо­же, схи­лив­ся ще кiлька ра­зiв низько пе­ред мо­ло­дою жва­вою дiв­чи­ною, що не до­сить то­го, що лас­ка­ва в да­рун­ках, та ще й ни­нi са­ма йо­му во­ро­та вiд­чи­ни­ла, щоб не тру­див­ся. Та ось ко­ли вiн пог­ля­не лiп­ше, а во­на чо­мусь ко­ло нього. Вип­ро­вад­жує, ще­бе­чу­чи щи­ри­ми сло­ва­ми, а де­да­лi i з на­ка­зом ша­ну­ва­ти в го­рах ста­рi но­ги, бо го­ри зри­ва­ють їх у тих, хто не ро­дом з вер­шин…

Так во­на го­во­рить i на­раз стає.

Та пос­то­яв­ши ще хви­ли­ну, вреш­тi сi­дає i з тим про­сить i йо­го усiс­ти.

Дiд зди­ву­вав­ся, од­нак не сi­дає. Вiн опер­ся лиш на па­ли­цю i ди­виться на неї. Яка во­на доб­ра та щи­ра, оця дiв­чи­на, яка ми­ло­серд­на? I не вiд­ни­нi во­на та­ка, а вiд­ко­ли її знає, бу­ва­ла все та­ка.

- Господи бла­гос­ло­ви її, гос­по­ди бла­гос­ло­ви! - пов­то­рює раз по раз i зби­рається йти да­лi. Од­нак Наст­ка встає i за­дер­жує йо­го.

- Дiду, - ка­же. - Сьогод­нi я маю з ва­ми щось го­во­ри­ти. А ви хоч сядьте, хоч пос­тiй­те, а ка­за­ти му­шу. Дiд зчу­ду­вав­ся.

- Кажи, ди­тин­ко, - вiд­мов­ляє, - що там то­бi тре­ба, чи що хо­чеш зна­ти, а я вже лiп­ше пос­тою. Так вже звик вiч­но на но­гах про­бу­ва­ти, що нi­чо­го ме­нi й сто­яти.

- Дiду Анд­ро­на­тi, - по­ча­ла Наст­ка, по­си­ла­ючи при­тiм свiй яс­ний пог­ляд да­ле­ко по вер­хах, не­на­чеб на­га­ду­ва­ла, зби­ра­ла щось в дум­ках. - Ви ме­не, дi­ду, знаєте. Ме­не i Дон­чу­ко­во­го Гри­ця, з кот­рим не раз ба­ла­ка­ли - i не вiд сьогод­нi вже. Знаєте, чиїх я ро­ди­чiв, чиїх вiн ро­ди­чiв. То­му i пос­лу­хай­те, що я вам роз­ка­жу. А роз­ка­зав­ши, опiс­ля вас про щось поп­ро­шу.

- Кажи, душ­ко, го­луб­ко, - вiд­по­вi­дає ста­рий i опи­рається лiп­ше на па­ли­цю, спо­зи­ра­ючи на дiв­чи­ну уваж­но, щоб нi­чо­го з її слiв не стра­ти­ти. Во­на ж та­ка ми­ло­серд­на та си­ньо­ока. Доб­ра ди­ти­на, хоч ку­ди. Нi­ко­ли з по­рож­нi­ми ру­ка­ми з ха­ти не вiдп­рав­ля­ла, а час­то-гус­то i ку­ток на нiч­лiг при­­лад­жу­ва­ла, ко­ли де­iн­де на нього лиш з не­до­вiр'ям спо­г­ля­да­ли, ба на­вiть iно­дi не хо­тi­ли i на обiй­стя прий­ня­ти.

- Ми лю­би­мо­ся вiд­дав­на, дi­ду Анд­ро­на­тi, як са­мi вга­да­є­те, я i Гриць Дон­чу­кiв, - спо­вi­дається дiв­чи­на.

Старий ус­мiх­нув­ся.

- От-то, но­ви­на! - ска­зав. А да­лi до­дає жи­во, з не­таєною теп­ло­тою в го­ло­сi. - Хто б то­го не лю­бив! Ба­га­то свi­ту пе­ре­й­шов