Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

то­му не­хай са­мi мiж со­бою зроб­лять лад, як кот­рiй що не по ду­шi…

Як по­вер­ну­ла Наст­ка з про­щi, Гриць пi­шов до неї. Дiж­да­в­­ся її вреш­тi.

Вийшла про­ти нього якась мов не та. Ви­со­ка, год­на, та про­те мар­на якась.

Вiн пог­ля­нув на неї i по­жа­лу­вав в ду­шi.

Тому всьому вiн ви­нен, - за­го­во­ри­ло в нiм сум­лiн­ня.

А да­лi обiз­вав­ся.

Чому не ска­за­ла, що йде на про­щу? - спи­тав, вi­та­ючись з нею. - Мо­же б, був i вiн до них при­лу­чив­ся, був би i вiн пi­шов. Чо­му за­таїла пе­ред ним, що йде, i пiш­ла без нього?

Чи вiн їй вже бай­ду­жий? Не лю­бить йо­го бiльше?

Вмiсто вiд­по­вi­дi Наст­ка розп­ла­ка­ла­ся.

Вона йо­го лю­бить, як дав­но лю­би­ла, але вiн не щи­рий. Вiн вже сто­ро­нить вiд неї, так ро­бить не­доб­ре. Не­хай по пра­в­дi приз­нається, ку­ди те­пер за­хо­дить, а во­на прос­тить йо­му, i все бу­де доб­ре. Але ста­рос­тiв, "знай", - до­да­ла по­ва­ж­­но, - не­хай при­си­лає, бо дов­ше жда­ти її ро­ди­чi не хо­чуть. "Че­рез то­го Гри­ця, - ка­жуть, - що го­нить за вiт­ра­ми, во­на ще бог зна як ос­та­не з си­вою ко­сою". З жа­лю пiш­ла на про­щу, впев­ня­ла. "З жа­лю". Щоб вiд нього та вiд грi­ха вiд­мо­ли­ти­ся. Щоб вiн се знав. Раз на все ка­же йо­му се. А те­пер не­хай сам приз­нається. На ко­го дум­ка в нього? Лю­бить яку iн­шу? Як лю­бить, то най лю­бить.

Гриць тяг­не її до гру­дей, до се­бе i при­тис­кає.

- Та хоч я ска­жу, то що з то­го вий­де?

- Вийде те, що тре­ба, тим не­хай не жу­риться, - вiд­по­вi­дає во­на. - Ти лиш ска­жи.

- А он, - ка­же вiн вреш­тi, - Те­тя­ну Iва­ни­хи Ду­би­хи в тре­тiм се­лi вiд­си знаєш? З чор­ни­ми бро­ва­ми, пер­шу ба­гач­ку. Во­на йо­го лю­бить.

Настка по­бi­лi­ла.

- Туркиня?

- Туркиня.

- Та, з зо­ло­ти­ми пiв­мi­ся­ця­ми в ухах, що бро­ва­ми мi­рить?

- Ота са­ма, що бро­ва­ми мi­рить.

- Тебе, Гри­цю, вче­пи­ла­ся? - лед­ве пи­тає.

- На смерть по­лю­би­ла…

- А ти?

Гриць смiється, ту­ля­чи її знов до се­бе.

- Обох я вас люб­лю, обид­вi ви од­на­ко­вi. Од­на синьоока, дру­­га чор­ноб­ри­ва. Обi ви дiв­ча­та, лиш Наст­ка не Тур­ки­ня.

Настка спо­важ­нi­ла, як нi­ко­ли до­сi.

- Грицю! - ка­же. - Чи в те­бе двi ду­шi, що двох нас лю­биш, що двох нас сва­таєш, що двох нас ду­риш? Але знай!.. - до­да­ла, i рап­том її си­нi очi за­ме­рех­тi­ли. - Наст­ку не по­ки­неш. Наст­ку не зду­риш.

- Досi ще жод­ної я не зду­рив! - бо­ро­ниться Гриць. - Бо ще до жод­ної сва­тiв не слав.

- Але знав до­ро­гу, як ка­зав, що лю­биш?..

- Знав, Нас­ту­не. I те­пер ще знаю, - вiд­ка­зує вiн. - Але все шко­да Тур­ки­нi. Бу­де за­во­ди­ти. Бу­де прок­ли­на­ти i ме­не, i те­бе. Що нам тут ро­би­ти?

- Будемо до­би­ра­ти­ся, - ка­же рi­шу­че Наст­ка i на­раз, як ве­ли­кий змiй, обiй­має Гри­ця.

- А Тур­ки­ня, Наст­ко? Я ж її не уб'ю. I во­на, як ти, по прав­дi ме­не лю­би­ла.

Настка спус­ти­ла очi, зах­му­ри­ла­ся i хви­ли­ну не­мов роз­ду­му­ва­ла над чи­мось.

- Ти нею не жу­ри­ся, - вiд­по­вi­ла вреш­тi. - Я бе­ру її на се­бе, са­ма з нею упо­ра­юся, щоб бу­ло все доб­ре, щоб не прок­ли­на­ла нас, нi те­бе, нi ме­не.

Гриць ви­ди­вив­ся на Наст­ку, що сто­яла близько пе­ред ним i май­же до­ти­ка­ла­ся йо­го грудьми. От во­на вже знов бу­ла та­ка са­ма, як дав­но, доб­ра i при­хильна, знов зна­ла всьому ра­ду, де вiн нi­як не знав. Не змi­ни­ла­ся. Муд­ра бу­ла, хоч би i в чiм.

- Що ти зро­биш з нею? - спи­тав вреш­тi нес­мi­ли­во, май­же по­кiр­но.

Настка розс­мi­яла­ся. Вiд­так умовк­ши, за­ки­ну­ла обид­вi ру­ки за йо­го шию i вто­пи­ла в нього свої си­нi, те­пер ме­рех­тя­чi очi, якi вiн лю­бив, i спи­та­ла:

- Любиш ду­же Тур­ки­ню, Гри­цю?

Гриць вi­дiпх­нув її.

- Дай ме­нi спо­кiй, Нас­те, - ски­пiв, под­раз­не­ний на­раз чи­мось в її го­ло­сi. - Ро­би со­бi, що хо­чеш, а ме­нi дай спо­кiй. Раз я все ска­зав, то те­пер дай ме­нi спо­кiй…

- А Тур­ки­ня?

- Убий її, як во­на то­бi в до­ро­зi. Я її не уб'ю!

- I я нi, Гри­цу­ню, - вiд­по­вi­ла Наст­ка i за­ре­го­та­ла­ся, по­ка­зав­ши свої бi­лi зу­би. - I я нi, Гри­цу­ню!

- То ро­би, що хо­чеш. Ви обi од­на­кi! А ме­не ли­шiть.

- Ми обi од­на­кi, ка­жеш, - пiд­хо­пи­ла во­на, - i то­му то­бi од­на­ко­во, ко­го пос­ва­таєш. Здав­на я вже твоя… сам дав пер­ший сло­во, те­пер вже не ли­шиш, ме­не ти не зду­риш…

- А Тур­ки­ня? - за­вер­нув знов Гриць.

Настка вик­ри­ви­ла по­га­но ус­та.

- Не жу­ри­ся нею, - ска­за­ла ко­рот­ко. - Я її не уб'ю.

- I я нi, Нас­ту­не. Та що з нею зро­биш? - до­пи­ту­вав­ся Гриць нес­по­кiй­но.

В Наст­ки знов за­ме­рех­тi­ло в очах, що аж по­зе­ле­нi­ли, i во­на, як пер­ше, розс­мi­яла­ся.

Гриць роз­лю­тив­ся.

- Чого знов ре­го­чеш­ся? Ме­нi не до смi­ху.

- А ме­нi до смi­ху, - вiд­по­вi­ла Наст­ка. - Ти, Гри­цю, май ро­зум, - по­уча­ла на­раз своїм зви­чай­ним роз­важ­ли­вим спо­ко­єм, яким усе бра­ла верх над ним, над йо­го под­вiй­ною вда­чею. - Чи ти справ­дi га­даєш, що лиш ти один на свi­тi? Що як за те­бе во­на не вий­де, не знай­де дру­го­го? Гос­по­ди, бо­ро­­ни вiд та­ко­го ро­зу­му, як твiй!

Гриць умовк.

- Та знай­де, - ка­же на­раз. - Але бу­де прок­ли­на­ти, бу­де на­рi­ка­ти…

- Хто, Гри­цю? Тур­ки­ня? - пи­тає Наст­ка. - Нев­же ж ти її бо­ї­шся?.. Хто бу­де прок­ли­на­ти? - пов­то­рює ви­зи­ва­юче, а за­ра­зом за­пе­ре­чує чи­мось в своїм го­ло­сi… заз­да­ле­гiдь то­му, що має прий­ти вiд нього.

- Iваниха Ду­би­ха, - вiд­по­вi­дає Гриць. - Во­на не жар­тує…

- Та не­хай, - ка­же зне­важ­ли­во Наст­ка. - Вiд прокльонiв я нас вi­дiб'ю. Ти ме­нi лиш опо­вiдж про неї, що знаєш…

Гриць змi­шав­ся.

- Що роз­ка­за­ти?.. Гар­на… i вже…

- Чи справ­дi во­на та­ка ба­гач­ка в се­лi?

- За та­ку її лю­ди ма­ють. Я не чис­лив її ота­ри овець. Ху­до­би до во­ди та­кож не гнав. Ка­жуть - пер­ша ба­гач­ка. то, пев­но, ба­гач­ка.

- Так, так, Гри­цю, не жу­ри­ся, - по­ча­ла знов, ус­по­ко­ю­ючи, Наст­ка. - Во­на i без те­бе вiд­дасться.

- Та я знаю, що вiд­дасться. Жаль лиш так ка­за­ти. Наст­ка вип­рос­ту­ва­ла­ся… а бу­ла ви­со­ка.

- А ме­не не жаль? - ска­за­ла се го­ло­сом, в якiм трем­тi­ли сльози i огiр­чен­ня, що вже дав­но на­ки­пi­ло.

- Та як не жаль! - ус­по­ко­ював Гриць. - Жаль, зо­зулько. На­вiть i се­бе жаль, що двi по­лю­бив, а жод­ної ще не маю. Од­ну брав би, i дру­гої не ли­шав би. Од­ну лю­бив би, дру­гу го­лу­бив би. Од­ну сва­тав би, з дру­гою вiн­чав­ся б. - I з ти­ми сло­ва­ми якось чуд­но