Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

назвали ваші імена. І щоразу називали. Ми вас не плутали б.

— По-перше, наші імена — таємниця для сторонніх, — лице русалки стало суворим.

— Хіба ж я стороння? — образилася я.

— А по-друге, у нашого батька було своєрідне почуття гумору.

Тож імена у нас однакові.

— Ну, я не знаю… давай ти тоді будеш №1, а твій брат — № 2, або навпаки, згода?

— Ти що?! — гримнув русалка у благородному гніві. — Як моя складна індивідуальність може вкластися у фразу «номер один» або «номер два»? До того ж, ми з братом посваримося через те, хто буде першим, а хто другим номером. А взагалі-то я не про те хотів побалакати. А про шукача.

— Я слухаю.

— Він хоче, аби ти йому сказала, що ти ним пишаєшся.

Я нахилила голову і кліпнула очима.

— А ти звідки знаєш?

— Як звідки? Думки читаю.

— Що?

Мені стало зле. Аж навіть трохи повело. На моїх вухах ніби хтось запалив свічки.

— Але ж це якась дурниця. Нащо воно йому?

— А ніби ти щось розумне думаєш.

У мене, мабуть, навіть кінчик носа почервонів. Я втиснула голову в плечі.

— Сказати, що я ним пишаюся?

— Так. І хай, може, ще хтось скаже. Йому просто кортить почути. До речі, Лірино, — він поклав мені руку на плече, — я пишаюся тобою.

— Припини читати мої думки! — я гнівно зірвала його руку. — Я не знала, що ви це вмієте.

— Світ не стоїть на місці. Ми тренуємося. Нас навчають побережники.

— А що Мереж собі думає?

— М… не знаю. У нього такий сумбур у голові. Я можу читати тільки більш або менш чіткі думки.

— Ну, все, бувай, — різко випалила я.

— Не такий я поганий, як оце тобі думається, — заусміхався русалка.

— Припини!

— Вибач! Більше не буду.

— Бувай!

— А хто він такий, той дядько?

— На все добре, — рикнула я, розвернулася й пішла. За спиною чувся розвеселий русалчин сміх.

9

Ми знову оббігали місто і зірвали всі оголошення. Але це вже не зарадило. Телефон розривався. Спершу ми пробували відповідати на дзвінки.

Бурецвіт вертів довгий олівець у руці і монотонно декламував:

— Ні, для вас це надто дорого. Ні, не треба продавати машину.

Або:

— У вас і так усе гаразд. Не хвилюйтеся. Ви дуже гарні.

Або:

— Ні, вам не допоможе. Вам уже ніщо не допоможе.

У Мережа був свій підхід. У наших горе-клієнтах він убачав прекрасну аудиторію для пропагування своїх ідей.

— Життя коротке. І життя — лайно. Збагніть, що життя — лайно, і забудьте про всі ці дрібниці.

Я намагалася порадити щось путнє. Це, мабуть, було най — гірше.

— Так, присідання, також махи ногами… покладіть скибочки огірка на щоки…

Потім уже слухавки ніхто не брав, окрім Дивника. Він підхоплював її лапкою або хвостом, притуляв до вуха, коротко вуркотів, що скидалася на людське «угу», і так довго-довго сидів з виряченими від почутого чотирма очима. Іноді монстр не витримував і починав гнівно верещати у слухавку. Він активно жестикулював при цьому всіма лапами, на яких не сидів, і навіть хвостом, явно намагаючись щось довести.

— Вони тебе не розуміють, Дивнику! — казала я йому тоді. Але звір не вгамовувався, аж доки клієнт не кидав слухавки.

Ще Дивник полюбляв писати мені коментарі у блокноті. «Якби був психоаналітиком, дисертацію б на них захистив». «А хто ти, Дивнику?» — «Я?» — «Ну, не психоаналітик, а хто?» — «Не знаю».

Дивник не хотів нам повідомляти, хто він такий.

Що ж до телефону, то ми його просто почали вимикати.

У Мережа з’явилася дівчина. Інакше чого б він щодня ходив кудись, а перед тим причісувався і навіть чистив зуби.

Мені треба було обмірковувати події у клубі, але це трохи лякало, і я підсвідомо намагалася викинути його з голови. Кухнею тепер повністю завідував Дивник, мене туди пускали тільки поїсти. А так — лише до магазину ходи. Іноді я теревенила з Масею або Вулик по телефону, два рази вони навіть заходили до нас. А решту часу я діставала Мережа, коли той був удома.

Усю минулу ніч він десь провештався, а тепер заліз у моє ліжко, а я сиділа скраєчку і не давала йому заснути.

— Що зі слів чародія можна приймати на віру?

— Нічого, — бурмотів Мереж.

Я поставила галочку в зошиті.

— Що зі слів русалки можна приймати на віру?

— Нічого…

Ще одна галочка.

— Що можна розповідати іншим про чародія і шукача?

— Нічого…

— Чому?

— Я це знаю, Лірино, — дратівливо відмахнувся Мереж і повернувся до стінки.

— Чому? — наполягала я.

— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…

— Кого всіх?

Мереж підтягнув ковдру до шиї.

— Тих, хто дізнався…

— А чому він не може прийняти долю?

— Бо хтось знатиме,